Глава 11

Шість років тому
- Заходь давай. Не знімай взуття, я підлогу не мила все одно, - сказала вона, коли ми зайшли в невелику квартиру, дуже схожу на мамину. - Проходь у кухню, я зараз чай зроблю.
Я все ж таки роззулася. Пройшла в невелику, але затишну кухню, сіла за стіл.
- Женька в садочку, так у мене кілька годин вільних, - говорила вона. - Не уявляєш, яка радість хоч щось встигати. Дімка мій на будівництві працює. І не бачу його майже. Тільки ночувати додому й приходить.
Дівчина поставила дві чашки з чаєм, почала нарізати хліб для бутербродів. Коли відкрила ковбасу, мене замутило.
- Ти зблідла, Вір…
- Можеш прибрати, будь ласка, - простогнала я, закривши рота і носа рукою.
- О-о-о, - квапливо сховавши ковбасу в холодильник, простягнула Олена, - Шмідт твій у курсі?
- Ні! І не дізнається, – відрізала я. - Я розлучуся з ним. А дитину сама виховаю.
- Можливо ти б подумала ще, Вір, - сказала подруга після паузи, - Дитина, знаєш, дороге задоволення. Дуже. А вже самій…
– Я вже подумала! І думки своєї не зміню! - мій голос дзвенів.
- Добре! Добре! Справа твоя, - примирливо сказала Оленка. - Давай я тобі з м'ятою заварю чай. І віконце відчиню.
Моя якась надірвана, відчайдушна впевненість у тому, що я впораюся сама незабаром почала стрімко танути. Я стала на облік у жіночій консультації, оплатила аналізи, УЗД, дала мамі грошей на продукти… І ось, після цього зрозуміла, що готівки, що залишилася у мене в гаманці, вистачить максимум ще на місяць дуже й дуже скромного життя. А потім все…
- Привіт, Віро! А куди ти зникла? - бадьорим голосом запитала в трубку Лана.
Це була дівчина одного з партнерів Ніка, з якою ми спілкувалися найближче. Побачивши її ім'я на дисплеї, я не змогла не взяти трубку.
- Та я ... Загалом, Лано, ми з Ніком розлучаємося, - видихнула я.
І з цими короткими словами, ніби й сили триматися видихнула. Горло стиснуло спазмом, очі наповнилися сльозами. Біль придавив, як бетонна плита, змушуючи згорбитися, стиснутися.
На тому кінці лінії повисла тиша.
- Якось незручно питати, що трапилося?
- Він мені зрадив.
- Ну, - Лана реготнула, - такі вони мужики, що ж вдієш... Ну, якщо вирішила, то ти тримайся там. Все добре буде.
- Так, неодмінно.
- Гаразд, мені треба бігти. Бувай.
Поклавши трубку, я зробила глибоке зітхання і наказала собі не давати сльозам волю. Не заводитись, не розкисати, але думати про дитину. Про дитину та про наше майбутнє. Мама дізналася в магазині про роботу. Але містечко у нас маленьке і ясно що про мій облік у жіночій консультації з вагітності легко дізналися і брати на роботу не захотіли. Я пошукала в Інтернеті варіанти роботи саме в цьому місті, навіть зателефонувала  і відправила резюме, але скрізь був один результат. Десь я просто не підійшла, а десь знову таки зіграла свою роль моя вагітність. Та й загалом цих варіантів було кіт наплакав. Якщо кілька тижнів тому, коли я в сльозах сідала в поїзд, повернення додому здавалося виходом, то зараз приходило розуміння, що в столиці було б більше варіантів заробітку. З іншого боку, там треба було за щось орендувати житло.
Ще через пару днів мій телефон знову ввімкнувся і серце звично пропустило удар. Так, знаю ... Я - недоумкувата ідіотка без почуття власної гідності, якщо допускала саму думку про те, що зараз візьме і зателефонує Нікіта. А потім приїде. Благатиме про пробачення. Розкаже якусь дуже вагому причину, яка хоч трохи виправдає його. Дає можливість за щось зачепитися, щоб спробувати пробачити. Яка лікувальний бальзам для мого вщент розбитого серця.
Але телефонував не Нікіта, а Сергій.
Зрадник! А ще другом називався. Якщо він комусь і друг, то, звичайно, Нікіті, але тільки не мені. Прикрив його. Ділова зустріч, ага! Це тепер так називається?
Вирішила не брати слухавку. Але телефон дзвонив та дзвонив. Вимкнувши його, сунула до кишені. Повільно пішла далі, вздовж озера, де змушувала себе щодня гуляти по кілька годин. Заради дитини.
І не повірила своїм очам, коли трохи згодом побачила, що Сергій йде до мене на зустріч. Було незвично бачити його у спортивному костюмі та куртці замість стандартних сорочок та ділових штанів. У руках він тримав пишний букет ромашок.

– Навіщо ти приїхав?

- Привіт, Віро, - він простягнув мені квіти і я машинально прийняла їх. - Для того, щоби підтримати тебе.

- Після того, як прикрив свого друга-зрадника? - прошипіла я. - Ні, я, якщо що, не засуджую. У вас дружба, чоловіча солідарність та й у принципі всі ви однакові. Але потім приїжджати з “підтримкою”...

- Вір, - він узяв мене за вільну від квітів руку, але я висмикнула її.

Логінов знітився. Впіймав мій погляд. Його був сумний, винний і якийсь дуже відкритий та вразливий.

- Я справді не знав, що Нік таке зробив. Ми з ним останнім часом не в ладах, якщо що.

Думка, що спалахнула в голові, охопила хвилею агресії і полегшення.

- Він що тебе до мене як парламентаря послав?! Так ось, забери це і перекажи своєму другові, що наступного разу нехай тебе пошле з паперами про розлучення.

Сунувши йому букет, я обігнула чоловіка і швидким кроком кинулася геть. Тобто як кинулася... Варто мені зробити кілька кроків, як голова закрутилася так сильно, що, якби Сергій мене не підхопив, я б звалилася прямо в цей прекрасний жовтневий бруд.

- Віра! Віра! - обіймаючи мене за плечі, кликав Сергій. - Що з тобою?

- Все нормально! Не поснідала вранці, от і голова закрутилася. Відпусти, - перед очима прояснилося і я зробила висновок, що зможу встояти на ногах без підтримки.

Але Сергій не відпустив. Натомість узяв на руки.

- Не брикайся тільки, тут дорога не дуже, разом впадемо, - сказав він. - Зводжу тебе снідати кудись і там поговоримо. Я все одно не поїду, доки ми цього не зробимо, Віро.

І я здалася. Сил сперечатися просто не було. У мене їх загалом було мало в ці дні. Ранній токсикоз, що посилився, забирав ті, що залишалися після спроб пережити смерть свого кохання.