"Знак"

 Кінець зими 319 року нового часу

Гео, Верхні Землі, недалеко від Мелагії

        Дорога то звужувалась між пагорбами, то розширювалася на рівніших ділянках. Колеса возів часом поскрипували, а стукіт копит лунав спокійним ритмом. Вітер зривав залишки сухого листя з поодиноких, присадкуватих дерев і підвивав у розлогих кущах ліщини. Навкруг — не весело. А в головах — тим більше.

        Вже кілька разів Сатха відкривав рота, щоб сказати Домасі щось дуже важливе, але щоразу важко ковтав слова, ніби вони не могли вийти назовні, залипши в горлі, мов масна горіхова паста.

Домаха показала рукою кудись вправо і запитала:

— Що це таке? Що відбувається?

Сатха подивився в указаному напрямку й побачив зібрання круків. Їх там було більше десятка.

— Це похорон. Вони прощаються з кимось зі своїх, — сказав охоронець.

— Але ж вони птахи… — здивувалася Домаха.

—  Не знаю, про що вони там собі думають, та у них є розум, правила і... традиції. Можу розповісти лиш спостереження за їхньою поведінкою. Коли котрийсь крук знаходить мертвого родича, то починає видавати спеціальні звуки, привертаючи увагу інших круків. Вони збираються біля померлого і довго каркають, ніби обговорюють щось. А тоді ще якийсь час спостерігають за тілом і летять геть. Так роблять також граки, сойки та сороки. Є навіть вірування, що побачити пташині похорони — це до новин про чиюсь смерть.

— Це сумно. І цікаво. Може, ще щось мені розповіси? — запитала Домаха, намагаючись відволіктися від думок про те, що з ними трапилося в дорозі, від того, що в одному з возів вони везуть додому тіла мелагійських воїнів.

Так, у Сатхи була ще одна історія. Теж цікава. І теж сумна. Він нарешті зібрався з духом.

— Домахо… я маю дещо сказати. І не знаю, чи ти… приймеш це.

Вона злегка здвигнула бровою, не відводячи погляду від зграї круків. Спершу здалося, що навіть не почула.

— Після всього, що ми сьогодні пережили, — за мить сказала королева, — мене важко здивувати.

Він гірко усміхнувся і видав зізнання:

— Моє ім’я… насправді не лише Сатха. Мене колись звали Северином.

Домаха повернула голову різко, наче її сіпнули.

— Северин? — вона сповільнила ходу коня. — Той самий? Ти… ти жартуєш?

— Ні, — сказав він тихо. — Я спадкоємець покійних короля і королеви Верхніх Земель. Тих, кого Віктор з твоїм батьком підло вбили. Я їхній син.

— Северин їх вбив. Вбив і втік, аби не відповідати за свої вчинки. — зі спалахом гніву сказала вона відомий всім мелагійцям факт.

Її слова були як крижана купіль, як сіль у ранах… Обличчя цієї сильної й гордої жінки стало непроникним, але очі… Він бачив у них щось, що все ж давало надію.

— Коли все сталося, я був розгубленою дитиною, хоча й здавався собі досить дорослим і розумним. Я завжди довіряв Віктору і навіть захоплювався ним, його любов’ю до подорожей. Думав, що батько даремно такий суворий до свого брата. Коли батьків знайшли вбитими, дядько сказав, що не заспокоїться, доки не знайде винних. Тож... я смиренно сидів у своїх покоях і чекав, поки виявлять убивцю. А потім довідався, що він підозрює мене. Буцімто я спершу отруїв батьків сонним зіллям, а тоді перерізав їм горлянки. Уяви… перерізав горлянку… батькам.
Мене врятувала жінка-кішка з племені саваші. Я виріс у її племені й отримав право носити воїнське ім’я — нарекли мене Сатхою.

Домаха різко смикнула поводи. Оглянулася на вершників, що їхали позаду, зважуючи, як далеко чути їхню розмову. Її кінь переступив, нервово мотнувши головою.

— Ти… з самого початку… ти… і мовчав, — стишений голос королеви рвався уривками. — Ми з тобою… — Северину на мить здалося, що вона плюне йому в обличчя. — І не сказав ні слова.

— Спершу я не знав, яка ти. Погодься, по факту я був загрозою твоїй владі, твоєму становищу. А потім боявся, що ти зненавидиш мене, бо подумаєш, що…

— Що я подумаю, ніби ти хочеш використати мене? — її сміх був тихим, але гострим, болючим. — Ти правий. Я саме так і подумала. Що ти, бісів мерзотник, як мій батько, як мій чоловік.

Потім вона ніби води в рот набрала. Сатха теж мовчав. Ця німота була важка, наче підтала брила товстого льоду. Він волів би зазирнути в думки королеви, та не міг.

     Сатха—Северин почав сумніватися в правильності рішення — зізнатися Домасі. Це можна було зробити після того, як Братство розбереться з Міченим. Але те кляте відчуття в грудях… він не міг брехати їй. Тільки не їй. 
      Северин визнав, що королева пустила в його серці коріння.

Він бачив, що Домаха активно міркувала над чимось. От лиш що саме вона вирішить? Може, захоче його здати чоловікові? Сатха розумів, що зараз усе ще реально її знешкодити. Але він не міг — серце вже зробило вибір.

        Ще трохи. Невдовзі вона буде вдома. Це мало б втішити, подарувати хоч трохи спокою серцю.
Але який спокій, якщо в голові пульсують гострі думки?! Северин! Доля любить чорний гумор.

В те, що смерть попереднього короля сталася завдяки Віктору і Міченому, було легко повірити. Надто добре вона вже знала цих двох. Більше того — Домаха була впевнена, що саме Мічений напоумив Віктора вбити брата.

Вона розуміла: треба діяти. Тільки от що робити? Прибрати Северина і спокійно правити далі вона не могла — це не її методи. Інакше чим вона відрізнятиметься від Віктора і батька? Дозволити Северину заявитися в палаці й вимагати повернути йому корону — теж неможливо. Він не розуміється на політиці, не знає, як діють важелі впливу, як поводяться члени ради в тому чи іншому випадку, як швидко деякі імениті мелагійці здатні змінювати свою думку. Його поява може викликати кризу, сум’яття. Та Северину радше допоможуть знову зникнути, і цього разу назавжди, ніж дозволять розхитувати ситуацію в країні. Особливо беручи до уваги псевдоправителя-сусіда з імперськими замашками.
Домаха зробила глибокий вдих-видих і зізналася собі, що рішення вона вже прийняла.