"Пропозиція і сумніви"

Кінець зими 319 року нового часу

Гео, Верхні Землі, недалеко від Мелагії   

      Сатха мовчав. Він не знав, що сказати у відповідь на шлюбну пропозицію від королеви. Мовчав задовго. Майже кілька митей! Задовго для її гордості. Та Домаха не відводила погляду.

— Це… — Сатха ковтнув повітря. — Це не найгірший варіант, Домахо. Розумний.

Він знову витримав чортову паузу, за яку їй захотілося або перегризти йому горлянку… або плакати доти, доки очі перестануть бачити його перелякану фізію.

— Але… я мушу сказати.

Домаха дуже чітко відчувала звабливу прохолоду захованого в корсажі стилета...

— Говори, — підозріло спокійно мовила вона.

— Ти думаєш, що я використав тебе. І я не можу стверджувати, що повністю невинний у цьому. Принаймні спершу... — він затримав подих, ніби боявся власних слів. — Мій первинний намір справді був... нещирим. Я думав, що ти… — він криво всміхнувся. — …що ти будеш подобою свого батька. Така сама холодна, маніпулятивна, жорстока і владолюбна.

Домаха не здригнулась, не обурилась — лише ледь звузила очі. Спостерігала. Аналізувала. Подумки пестила стилет.

— Але ти виявилася зовсім іншою, — якось приречено сказав Сатха. — І це збило мене з пантелику, — він нервово потер перенісся. — Ти стала… союзником. Неочікуваним, чесним. І мені болить думка, що тепер бачиш у мені лише зрадника, або того, хто прагне грати тобою, як шаховою фігурою.

Домаха нахилила голову — трохи, зовсім трохи. Зараз перед нею був якийсь новий, досі ще не бачений Сатха. Жодної зухвалості, самовпевненого шкірозубства чи сконцентрованої уважності в час небезпеки. Він був схвильований, емоційний і якийсь... відкритий.

— Я сумніваюся, — продовжив королівський охоронець. — Не в тобі. У собі. У своїй здатності бути поруч так, як ти заслуговуєш. Боюся, що новий шлюб стане для тебе черговим ланцюгом. Розумію, що наша єдність — найкращий хід у цій грі. Можливо, це й справді єдиний шанс без зайвих проблем отримати бажане для нас обох. Але я не хочу, щоб ти думала, що я погоджусь лише заради влади чи помсти. 

На якусь мить йому здалося, що Домаха скаже щось різке. Її щелепа напружилась, погляд став ще гострішим, а права рука автоматично розгладжувала корсаж.

Та замість вибуху прозвучало тихе, рівне:

— Добре, Северине-Сатхо, чи хто ти там у дідька такий. Я почула.

Вона вивчала його так, як командувач вивчає карту перед битвою: уважно, не приховуючи оцінки.

— Тож тепер послухай мене. Сподіваюся ти розумієш, що не так легко повернеш прихильність людей... і одягнеш корону, наче й не було всіх тих років, коли тебе вважали втікачем і вбивцею. Ти це розумієш? Треба добре подумати... Зрозуміло, що я не повернуся в Умбру. Принаймні, доки там заправляє Мічений. Та я й не маю ніякого бажання віддавати корону комусь іншому. Отже, нам потрібна ця домовленість. 

Домаха наблизила свого коня до його впритул. Голос королеви став глухим, але лишався спокійним:

— Я не пропоную тобі шлюб заради почуттів. Не треба їх сюди приплітати. Моя пропозиція заснована на розумінні того, що таке об’єднання закриє одразу кілька життєво важливих потреб: максимально безболісну для країни зміну влади, що водночас буде відновленням справедливості; більш авторитетних і легітимних правителів; зрозумілу спадковість у майбутньому. Кожен з нас отримає бажане. Сама дивуюсь, але довіряю тобі значно більше, ніж будь-кому за багато років. Можливо тому, що в дечому ми стали спільниками. І я не боюся, що ти будеш схожим на Міченого чи на Віктора. Ти б не говорив усього цього, якби був схожий.

    Повільно, дуже повільно вона простягла руку й торкнулася його передпліччя — жест короткий і, попри її раціональні слова, несподівано теплий.

— Ти мені потрібен як рівний. Ти не будеш мною керувати. Зрозумів?

Сатха кивнув. А Домаха прибрала руку.