"Вбивство і сповідь"

Кінець зими 319 року нового часу

Гео, Верхні Землі, Мелагія        

      Коли вони увійшли у внутрішні ворота замку, їх зустрів якийсь хаос. Все було... як у розбурханому вулику. Вартові бігали, придворні збилися у зграї й шепотілися, деякі придворні пані плакали, хтось голосно сперечався. Відчувалося, що сталося щось значне і страшне.

    До них підбіг зблідлий, захеканий Федір — управитель королівських покоїв. Наче він саме на них і чекав. Що, загалом, було не дивно: їхнє наближення вартові помітили здалеку, тож поява мала бути очікуваною.

— Король… короля немає… — перелякано повідомив високоранговий слуга.

Домаха застигла.

— Що значить — немає?

— Він мертвий… його заколов Кантор.

В очах королеви лише на долю секунди майнула розгубленість. Королівський фаворит? Той самий солодкоголосий красунчик Кантор? У цьому не було жодного сенсу. Яка йому вигода позбуватися безлімітного гаманця?

— Як?! — видихнула вона, спускаючись з коня.

Федір смикнув комір уніформи й натужно втягнув повітря, намагаючись говорити рівно:

— Між королем та Кантором відбулася бійка. Король ледь не задушив його голими руками… а Кантор вихопив ніж. Ударив. Кілька разів. Це бачила покоївка. Він утік із замку, прихопивши прикраси, печатку і… і щось ще. Слуги не знають, що саме.

     Домаха повільно видихнула. Вона знала, що зробить у першу чергу. Віддавши одним слугам розпорядження приготувати до поховання тіло короля, а також тіла загиблих воїнів, іншим наказала подбати про поранених. Аминтах з Доллою випало розібрати валізи й скрині. Пізніше вона особисто подбає про фінансову допомогу родинам загиблих.

— Сатха, ти зі мною, — сказала королева, рухаючись у бік підводи, в якій сидів зв'язаний Кантор.

— Візьми його, — кивнула вона на колишнього королівського фаворита. — Він має багато чого мені пояснити. 

Вона намірилася йти попереду, але, ніби згадавши щось, розвернулася й уже самому вбивці сказала:

— Поки ми шукаємо спокійне місце для... твоєї сповіді, раджу добре подумати над тим, що я не люблю брехні й маю зараз дуже-дуже-дуже поганий настрій. Канторе, ти мені розкажеш усе. Або опинишся в пеклі ще за життя.

Потім вона глянула на Сатху-Северина.

— Схоже, наші плани зазнають невеличких коректив. Але про це згодом — після Канторової щиросердної сповіді.

      Вони досить швидко знайшли невеличку кімнатку у господарській частині замку. Северинові було достатньо дістати свого чималого, гострющого мисливського ножаку, з яким він ніколи не розлучався, і Кантор натхненно заговорив.

— Король застав мене зненацька! — в його голосі звучав відчай, — Я читав листа префекта Міченого… там були точні накази, точні інструкції… Потім, як завжди, мав одразу ж знищити таємне послання, але… але... через особливість наказу... дуже нервував. Я не почув його кроки. Було запізно. Він вихопив листа з моїх рук!

Перед очима Кантора промайнуло страшенно люте обличчя Віктора. Таким він його ніколи не бачив.

— Він… він розлютився. Одним ударом звалив мене з ніг! Мене, кого так любив! Я не зміг підвестися. А далі… він почав душити мене. Справді душити! Не на жарт… не в гру… Я задихався! Перед очима з'явилися темні плями… я втрачав свідомість…

Він стискав кулаки, тоді тер ними боки...

— Я не хотів його вбивати. Просто… хотів жити! — голос майже зірвався на крик. — Я вдарив його ножем… двічі… під ребра… Якби він відпустив мене — я б ніколи… ніколи… 

Домаха обірвала його:

— А тоді ти пограбував скарбницю.

Кантор завмер, кілька разів кліпнув, перевів погляд з обличчя королеви на величезний ніж її охоронця... А тоді знову заплакав.

— Мені треба було заплатити людям… тим, хто мав напасти на вас… Мічений не фінансує наперед. І… і я думав, що мені ще треба буде тікати далеко. Можливо, в Умбру… або в якесь богом забуте місце. Я забрав золото Віктора для найманців… і дещо для себе. Я мусив! У мене не було вибору!

— А потім? — холодно спитала Домаха.

— А потім… — Кантор скривився, мов від болю. — Потім усе пішло шкереберть. Ваші охоронці відбили напад! А ви… ви вижили, і тепер я… тут. Повірте, я не хотів нікого вбивати. Мій Віктор.... мій король.

Домаха дивилася на нього довго, спокійно. 

Северин стояв поруч, мов камінь.

— Ось що буває зі зрадниками. Ти від початку грав не на тому боці. А я ж була до тебе майже лояльна. — сказав королева тоном, від якого Кантор весь зіщулився.

— Ми вирішимо твою долю, — підсумувала Домаха. — Тільки не сьогодні. Надто багато життів ти виміняв на золото. 

Вона зробила крок назад.

— Сатха, прослідкуй щоб його відвели до підземелля. Під надійну охорону. І, — вона ледь нахилилась уперед, — нехай йому буде там дуже незручно.

Особистий охоронець королеви взяв колишнього фаворита за плечі і підштовхнув до виходу. Кантор не пручався. Тільки просичав крізь сльози:

— Мічений… він прийде по вас… усіх…

— Нехай приходить, — відповів Северин, — Ми його чекаємо.

Двері грюкнули. І тиша, що настала після цього, була не просто важкою — вона попереджала, що велика битва ще попереду. Домаха обійняла себе за плечі і тихо осіла на долівку. Тепер можна було дати волю сльозам.