"Буде травою"

Ближче до середини весни 320 року 

Гео, Сіра Зона     

    Ситуація для Міченого ставала дедалі гіршою.

    Коли він, захлинаючись повітрям і ненавистю, гнав коня, раптом побачив попереду загін вершників. Сотня їхала напереріз. Не кваплячись. З тією впевненістю, від якої волосся підіймається дибки.

    Дехто з армії Міченого, лиш побачивши цю лаву, спинив коней і підняв руки вгору. У когось ліворуч кінь спіткнувся і разом з вершником зробив невдалу подобу кульбіту.

    Мічений лише стиснув поводи ще сильніше. Його кінь, виснажений, переляканий, біг як навіжений. З рота тварини летіла густа піна, розбризкуючись на обличчя префекта, розтікаючись слизькими слідами, змішуючись із потом та пилом. Мічений того не помічав — він дивився перед собою, широко розплющеними очима, в яких відображалася божевільна суміш страху та люті. У голові шалено пульсувала думка: «Я повернусь. Я спалю їх усіх. Я повернусь!»

    Та саме в той момент, коли префект знову бездушно пришпорив коня і йому здавалося, що шлях уперед вдалося прорвати, засльозені очі помітили вершника, що летів цілеспрямовано до нього. Префект міста Умбра зрозумів — це по його душу.

     Кінь Міченого знесилено захрипів і різко зупинився, наче сам відчув неминучість. Він важко дихав, аж все тіло ходило ходором. Префект похитнувся в сідлі, ледве втримавшись.

    Северин підлетів ближче. Його рухи були стримані і такі чіткі, мов відточені роками. Він без поспіху, не відриваючи темного, майже гіпнотичного погляду від захеканого противника, дістав свого великого ножаку.

    Мічений намагався згадати, де бачив цього чоловіка. Ледь-ледь виринуло з пам’яті: охоронець доньки… Домаха… Її обличчя, яке він так ненавидів, бо воно було живим нагадуванням про втрату. Його серце стислося і він знову пожалкував, що не знищив її тоді, коли вперше побачив.

— Ти… — прохрипів він, відчуваючи пиляву на сухому язиці.

Северин не відповів. Його очі були холодні, як сталь ножа, котрого він тримав у руці.

    Навколо ще лунали крики, брязкіт зброї, але для них двох світ звузився до прямої лінії погляду. Мічений відчував, що смерть уже стоїть поруч, торкається пазурами ребер.

    Він стиснув поводи, та кінь більше не слухався. Навіть власне тіло не слухалося. У грудях калатало серце, але кожен удар здавався несерйозним, внапівсили, ніби воно ось-ось забуде, як це робиться.

Северин підняв ножа. Рух був точний і невідворотний.

    Коли тіло префекта впало на землю, кінь рвонув світ за очі. Земля вібрувала від гупання копит, поглинаючи кров колишнього умбрійського тирана. Кров Міченого тепер стане добривом для трави.

"Як дивно, помста здійснилася, а всередині все мовчить... Чого я чекав?.. Полегшення? Радості? Ось був він моїм ворогом... а тепер це труп. Лиш цей факт. І більш нічого" — думав Северин, витираючи і ховаючи в піхви ножаку.