"Історик виманює звіра"

Ближче до середини весни 320 року 

Гео, територія під назвою Сіра Зона

(десь між умбрійськими землями та землями саваші)

      Старший Історик Ібер добре знав, з ким має справу. Мічений — не просто геть знахабнілий і мегаамбіційний префект, що втратив межі здорового глузду. Він мов хитрий і підступний звір, який нюхом відчуває загрозу. Саме тому дезінформація мала бути витонченою, багатошаровою й непомітно вплетеною в реальний перебіг подій. Ібер розрахував усе до дрібниць: декілька підкинутих «свідчень», парочка підроблених фактів, ретельно розставлені пастки для його всюдисущих винюхувачів.

      Серед розвідників Міченого вже більше року працювали подвійні агенти. Вони втерлися до нього в довіру, часом приносячи реальні дані й демонструючи відданість службі. А коли настав час — обережно підсунули потрібні «факти». Витончено, майже непомітно. Так, щоб навіть найпараноїдальніший префект не засумнівався у власних висновках.

       Ібер підживлював пиху Міченого, його віру у власну обраність і геніальність і... спостерігав за всім з боку, тримаючи нитки інформаційної павутини в руках. Історику це не приносило жодної втіхи. Ані краплиночки. Він не любив брехати, йому остогидли шпигунські ігри, та зараз брехня й правда стали зброєю. Не він прагнув цієї війни, але саме він мав її завершити.

      За планом, Зрячий нібито переховується у Сірій Зоні. Відчуваючи власну неспроможність відкрито зітнутися з Міченим, він домовився про підтримку місцевих повстанців і збирається якнайшвидше вирушити до Ковчега з наміром забрати звідти таємну зброю, аби знищити префекта й повернути під свою владу умбрійські землі. Усе це звучало досить переконливо, бо в Сірій Зоні справді мешкало кілька кланів утікачів, а факт існування принаймні одного Ковчега не піддавався сумнівам.

       Префект Мічений повірив. Не лише тому, що історія здавалася логічною, а й тому, що глибоко в душі він хотів у неї повірити. Адже це пояснювало, чому Останній зник, не довіряючи навіть своїм особистим слугам, не повідомивши нікого з уряду. Останній нібито хотів скористатися надпотужною й поки що лише йому доступною зброєю.... А ось тут має, мов грім серед ясного неба, з'явитися префект, і схопити Зрячого, змусивши віддати зброю.

Умбрійський префект навіть не здогадувався, що його власні розвідники вели його за ніс — підсовували потрібні документи, плутали маршрути, демонстрували «таємні» записки нібито від повстанців. Деякі були справжні, інші — майстерно підроблені. Зокрема — лист від Віктора, який обіцяв надати йому у розпорядження близько трьох сотень добре підготованих воїнів ближче до кінця весни. Віктор улесливо гарантував підтримку, недвозначно натякаючи, що не бажає повторити долю королеви Домахи, і запевняв у «вічній дружбі». Так, саме так: членам Братства вдалося нагодувати префекта відомостями про загибель Домахи. Тут у пригоді став Кантор, який охоче продовжував писати звітні листи до столиці. У них він розповів про похорон королеви, про те, як Віктор боїться «всюдисущого і могутнього» префекта Умбри, як іде підготовка війська. Почерк Віктора дуже добре підробила сама Домаха.

І все це — заради одного: виграти час. Треба було виманити Міченого з Умбри, аби менше людей постраждало. Окрім того, це дозволило підготуватися на місцевості, маловідомій людям префекта.

Поки радесенький Мічений, перебуваючи в легкому тумані навіяних ілюзій, мчав до Сірої Зони, Ібер очолював власну армію. Братство Хроноса вже давно перестало бути просто підпільним клубом філософів та ідеалістів. Тепер це були дві сотні добре озброєних і тренованих воїнів. А ще — у них тепер була вогнепальна зброя. Повноцінна, робоча.

За кресленнями Кесалонія металурги та ковалі створили справжню гармату. Заряди до неї складалися з десятків металевих сегментів: при ударі вони розліталися на шаленій швидкості, вражаючи все на своєму шляху. Зброя була, можна сказати, примітивною за конструкцією, але дуже небезпечною — особливо проти піхоти. І найголовніше — Мічений не мав ані найменшого уявлення, що повстанці володіють такою силою. Для нього це стане шоком.

Іберові було важко на душі від думок про те, скільки зусиль і часу витрачено для того, щоб ефективно вбивати людей. Коваль Гефест похмуро готувався рубати голови, а Фйорд не втрачав оптимізму і віри у те, що все скоро закінчиться. Йому вже марилися прекрасні виноградники і солодкі вина власного виробництва.

"Префект думає, що ловить Останнього, — міркував Ібер. — Але насправді він іде до мене. Просто в пастку".

Ібер знав точну дату, коли Мічений вирушить з Умбри. Знав чисельність його сил — трохи більше двох сотень. Знав, яким шляхом той поведе армію, у якому темпі рухатиметься і де робитиме привали.

Усе було прораховано.

У Міченого ще був час — до кінця весни. Перш ніж Останній Зрячий мав за традицією постати перед народом. Якщо префект не повернеться до столиці вчасно, підозри й плітки вибухнуть з новою силою, і Умбра може потонути в заворушеннях. Хоч він і залишив у столиці значну частину варти та вірних йому урядовців, які досі майстерно замилювали народові очі, префект усе ж перестрахувався й швидко ізолював усіх, хто міг би підтримати бунтівників або, ще гірше, — очолити їх.

Мічений знав, що все треба провернути швидко.

Тож він поспішав. Ібер створив для цього всі умови.
А поспіх, як відомо, — найкращий друг помилки.

Історик це знав. Розставивши всі фігури по місцях, він чекав.

На правильному місці.
У правильний час.
З правильною зброєю.