"Бій з Міченим"

Ближче до середини весни 320 року 

Гео, Сіра Зона

      Мічений вирішив ударити перед світанком, коли люди ще сонні. Він дав чітку вказівку: Зрячого брати живим і неушкодженим. Це був головний приз — той, хто відкриє йому дорогу до абсолютної влади.

Попереду вже виднілися силуети будинків, з коминів яких ще здіймався легкий дим.

— Ідеально, — прошепотів Мічений. — Вони не встигнуть навіть толком прокинутися, а ми вже тут.

      Воїни префекта рвонули в підлу атаку. Мічений залишився позаду — спостерігати, контролювати перебіг операції й, у разі потреби, погнати кінноту навздогін Зрячому. Він був певний, що доля нарешті на його боці. Але... Все ж одне тривожило: чи точно Зрячий на місці?

    Та раптом він помітив дивну поведінку своїх людей. Одні сповільнили крок, інші — крутили головами, озиралися. Не чутно було ані галасу переляканих мешканців, ані дитячого крику, ані дзвінких ударів металу об метал. Не чути гавкоту чи гарчання собак. Ніхто не вибігав назустріч загибелі. Селище стояло мертвотно-спокійне.

— Що за…? — Мічений нахмурився.

І саме в цю мить з боку невеликого переліску піднявся якийсь шум, а тоді… Звідтам, мов із-під землі, виринула армія. Справжня. Організована. З піхотою, з вершниками, зі щитами. Над головами воїнів здіймалися сині прапори, а в наступну секунду в небо злетіла чорна зграя стріл.

Чоловік десять одразу впали.

— Бій! Бій! — заволали в рядах.

Армія супротивника наступала стрімко, упевнено, без сум’яття. Мічений похолов. Пастка! Вони втрапили у пастку.

— До кулемета! — гаркнув він, від люті вишкіривши зуби.

        Кулемет було завбачливо встановлено на підвищенні й прикрито товстим дерев’яним щитом від стріл. Мічений не любив ризикувати. Він вірив у силу раптовості, але ще більше — у силу зброї, яку зумів викрасти з архівів Зрячих. На Землі він бачив дію кулемета лише у фільмах. А тепер... нетерпілося побачити вживу.

        Перша черга прошила наступальні лави противника. Люди падали. Мічений відчув прилив тріумфу — ось так мали б гинути всі його вороги.

Та раптом позаду ворожого війська щось спалахнуло, немов би там розрядилися блискавки. Пролунав глухий вибух.

— Що це?! — Мічений вирячив очі в той бік, з якого бахнув звук.. Це був різкий, гучний... вогнепальний постріл.

Префект побачив, як просто по його людях прилетіло щось дійсно потужне. Не стріли. Не каміння.  То був снаряд.

Коли його люди почали падати, немов скошені, префект закам’янів від жаху.

— Вогнепальна… зброя? У них?.. НЕ МОЖЕ БУТИ!

Ще один постріл. Цього разу ворог прицілився у кулеметну позицію. Трохи промазали, але щит посікло, і він тріснув. Кулеметники заволали й покотилися з пагорба. За ними котився і кулемет. Його оберти здавалося накрутили якусь пружину. Щойно скинута зброя зникла в траві, як у рядах префектової армії почалася паніка. Люди розбігалися, зривали з себе обладунки, кидали зброю. Хтось кричав, що «це знамення», хтось — що «Зрячі всіх покарають».

Мічений зрозумів, що це усе. Це крах. Він прорахувався. Жахливо. Непоправно.

Але шанс утекти ще був. 

— Назад! Назад! — зашипів він, пришпорюючи коня. — Рятуйтеся, хто може!

Він помчав геть, не озираючись. Давився повітрям, пилом і власним страхом. А коли нарешті озирнувся —  переслідування не було. Ворожа армія втікачів чомусь не наздоганяла. Позаду продовжувався бій.

Префект летів стрімголов. Поруч скакав хтось з його людей. Коні хрипіли.

У голові стукало лише одне:

«Повернуся до Умбри. Зберу рештки своїх людей... Можу зараз зібрати тих, хто лишився, і мчати в Мелагію, до Віктора по обіцяну армію. Ще не кінець. Ще ні! Я повернуся. Вони всі заплатять. Витягну з архівів усе, що є корисного. Випатраю з них всю інформацію! А тоді… тоді мене ніхто не зупинить».

І зловісна певність знову повернулася до нього.

Він ще не програв. Ще ні.