"Треба втікати"

Кінець зими 319 року нового часу

Гео, місто Умбра, ранок наступного дня

     Домаха прокинулася ще до світанку. Сатхи поряд не було. Це й не дивно. Він не дурень, щоб нариватися самому, чи підставляти її. Цікаво... Вона зовсім не відчувала себе зрадницею. Та як вона може бути зрадницею, якщо Віктор не зацікавлений у ній від слова «зовсім»? Шлюбну ніч і згадувати гидко, а після того він зробив лише одну невдалу спробу. З часом вона лише полегшено зітхнула, коли нарешті зрозуміла, що Віктору не до неї. Зрозуміла... й поступово перебрала на себе всю владу. Зараз її цілком влаштовувало, що Віктор займався своїми коханцями і не заважав їй керувати країною.

    Кімната за ніч помітно вихолола. Але Домаха відчувала себе як ніколи живою і повною енергії. Вона була бажаною, жаданою. Минула ніч чарівним чином на неї вплинула. Додала впевненості. Не як королеві — як королева вона була на своєму місці, і це визнавали всі в країні. Їй бракувало впевненості... якоїсь потайної... впевненості... у собі, як у жінці. Вона ховалася від цієї внутрішньої туги, не дозволяла собі навіть думати, а тепер... Солодко потягувалася.

    У Верхніх Землях жоден чоловік не наважувався звернути на неї увагу як на жінку, а вона не дозволяла собі навіть мріяти про таке. Все життя, всі бажання спрямувала на навчання та керування країною.

      Накинувши теплий шерстяний халат, вона підійшла до вікна. Все за вікном було бляклим, ніби заліпленим тонким нашаруванням попелу. У далині виднілося темне море. Скільки років вона прожила в цьому краї, а Мелагія так швидко стала для неї значно ріднішою. Всім серцем вона прикипіла до тамтешніх людей — з їхнім світобаченням, звичаями, прямолінійністю і сміливістю. Вона нізащо не втягне свій народ у війну. Королева чітко розуміла, що треба їхати негайно. Залишаючись в Умбрі, вона не зможе завадити Віктору відправити військо для Міченого.

     Домаха не сумнівалася, що батько її так просто не відпустить. Він хитрий. Давно зрозумів — донька не така слухняна маріонетка, як Віктор. От і тримає її в Умбрі. Сама вона з тією кількістю людей, що взяла з собою, не вирветься з батькових клешень. І повідомлення в Мелагію не відправити. Аминтах, у якої тут працювали кілька надійних знайомих, повідомила, що префект розпорядився всі листи королеви Домахи віддавати йому. По суті, вона полонянка, хоча про це прямо їй ніхто не каже. Та Домаха й не чекала від батька чесності. Можливо, доведеться втікати. "Треба порадитися з Сатхою" — подумала вона.

      За останні дні Северин переконався, що Домаха зовсім не бажає надавати Міченому армію.

«Отже, достатньо її просто витягти звідси і повернути додому... Тоді прибрати Віктора. А там...» — розмірковував він, стараючись не надто забігати наперед. "Зараз головне — не допустити війни. Спинити Міченого, з його імперськими замашками. Врегулювати ситуацію в столиці. Тоді можна думати і про повернення в рідний край, про повернення собі всіх прав, очищення імені від брудного наклепу і звинувачень у вбивстві батьків...».

Думки про подальшу долю Домахи спалахували час від часу, надокучали, тривожили. Та він відкидав їх. Бо це не на часі. Зараз справа Братства, зараз доля людства — головніші!

       Якщо доведеться викрасти королеву з будинку префекта — він це зробить. За ці дні він прорахував кілька варіантів втечі. Насправді не так уже й добре охоронявся маєток. Сторожа більше розраховувала на високий мур, ніж на власні сили. Не скажеш, що вони геть нездари, але їхня хиба — лінь. Вона мов іржа на залізі — треба лиш знайти, де досить ослабло. І він уже намацав. Тепер лишилося обговорити з Домахою.

     Та яким же було їхнє здивування, коли Мічений запросив Домаху на обід «у тісному родинному колі».

Те, що з присутніх була лише вона і сам Мічений, мало неабияке значення. Він щось вирішив.

— Як приємно, що ти прийшла, — з майже щирою усмішкою зустрів її татусь і галантно підставив лікоть, аби провести в їдальню.

Вона привіталася і разом із ним пройшла до столу. Щойно вони сіли, слуги почали подавати страви. Першою стравою був суп із морепродуктами та рум’яні брускети. Мічений з апетитом приступив до трапези. Домаха намагалася не видавати свого хвилювання, а тому взяла приклад із батька.

— Пам’ятаєш старого Бішопа, нашого старшого кухаря? — запитав Мічений.

— Звісно, — відповіла Домаха, думаючи над тим, якого біса префект почав цю розмову.

— Він був неперевершеним майстром. Кожне частування, організоване ним, викликало фурор серед найвпливовіших гостей. Я дуже його цінував… і дуже щедро платив… — задумливо протягнув префект, зробив кілька ковтків бульйону і продовжив: — Не так давно старого не стало. Мій шлунок сумує за його шедеврами.

— Шкода, — цілком щиро сказала Домаха. Вона пам’ятала того доброго і веселого чоловіка, який завжди мав для неї тістечко. — А чому він помер? Від старості?

Мічений прожував шматок краба, ковтнув і тоді відповів, дивлячись Домасі в очі:

— Його вбило невиконання наказів. Він не зробив того, чого від нього вимагалося.

Домаха розуміла, що батько вирішив їй погрожувати. От тільки навіщо? Вона все одно зараз під його контролем, і відпускати її він не збирається. «В чому ж суть?» — питала себе королева Мелагії.

— Хочу, щоб ти поїхала і розповіла цю коротку, сумну, але таку повчальну історію своєму чоловіку. І постарайся зробити так, щоб він зрозумів її сенс.

Сказавши це, він продовжив смакувати стравою, а коли минуло хвилин зо дві, додав:

— Думаю, тобі краще вже починати збиратися назад. Королівство не може бути без нагляду. А Віктор не дуже добре порається без тебе. Чекатиму вас уже на весілля. Можеш іти.

   Домаха не знала, що її більше вразило... Ні, не вразило — а дошкулило, збісило.. Префектова відкрита погроза, а вона знала, що такими словами він просто так не розкидається, чи те, як навмисно підкреслено він нею розпорядився, ігноруючи факт, що вона зовсім не його піддана? Та й донькою йому насправді ніколи не була. Відчуття холоду засіло десь у хребті, а на душі було... гівняно. Як ніколи чітко вона усвідомила — він легко знищить і її. Ольвія-Ніса не дарма так його боялася.