"Мічений зробив ставку на боягуза Віктора"

Кінець зими 319 року нового часу

Гео, Верхні Землі, недалеко від Мелагії

     Тіла загиблих воїнів обережно перенесли на вози. Мовчання було важким, а печаль глибокою, як бездонне, чорне провалля. Перев'язаних поранених посадили на інший віз, укривши плащами, а слуги мали стежити за їхнім станом, і вразі чого надавати допомогу. 

    Коли загін знову вишикувався й караван зрушив із місця, Домаха й Сатха їхали поряд. Вперта мелагійська королева відмовилася від продовження шляху в кареті, або возі. А оскільки її кінь травмував ногу — вона взяла коня одного з воїнів.

Довгий час обоє мовчали — кожен переварював події засідки.

— Це був не випадковий напад, — нарешті сказав Сатха, не відводячи погляду від шляху. — Їм була потрібна ти.

Домаха вдихнула холодне повітря, потерла носа і видала:
— Я це зрозуміла ще тоді, коли перша стріла пролетіла повз. Вони стріляли лише по передніх рядах. По мені.

Сатха кивнув.
— І те, де вони чекали… на землях Малагії. Якби ми не вистояли — всі б сказали, що це Вікторова справа.

— Мічений з самого початку це планував, — гірко усміхнулась вона. — Тому й запросив в Умбру, для врішення якогось неіснуючого питання. Влаштував для всіх виставу, — сказала Домаха тихо. — Щоб умбрійські вельможі бачили, як він радо приймає доньку-королеву. А потім я мала просто… загинути на дорозі, від нападу невідомих розбійників.
Вона зціпила пальці на поводах.
— І ніхто б і не подумав на нього.

— Хіба що на Віктора, — підхопив Сатха.

Домаха гірко видихнула:
— Він хотів позбутися мене, бо це я фактично керую королівством. А Віктор безхребетний — злякається і слухатиметься.

       В голові Сатхи промайнули спогади — гострі, мов уламки льоду, гіркі, мов срібний полин. Колись він щиро вважав, що Віктор хороша людина. Навіть захоплювався ним: його невтомною жагою мандрів, легкістю, з якою той говорив про світ, ніби про власний дім.

Після загибелі старшого брата все змінилося. Батько став нервовим, різким, тиснув на нього, єдиного сина, намагаючись виліпити копію того, кого вже не повернути. Сатха тоді задихався від відповідальності, від постійних вимог, схожих на дресуру. І саме в той період Віктор здавався йому ближчим за батька — майже другом. Він не чіплявся з навчанням, не примушував до обов’язків, не говорив про державні справи. Натомість розповідав історії: як їздив у далекий Мавр, відвідував бали і театр в Умбрі, у які міста заносила його доля, у які передряги він примудрявся потрапляти. Розповідав по-секрету, довірливо, так, ніби між ними справді існував зв’язок.

Тоді Сатха вірив йому. Хотів вірити. Хотів бачити в ньому людину, яка далає ковток повітря, коли вдома все стискало.

А тепер… тепер він починав розуміти, що багато з того було не щирістю, а майстерно підкинутими наживками.
Вже тоді Віктор тихцем розпалював у ньому гнів, обережно підживлював образу на батька — настільки ненав’язливо, що Сатха й не помічав, як погляди починають зміщуватися, як слова Віктора осідають десь глибоко всередині, проростаючи недовірою.

Може, Віктор і справді безхребетний і плазує перед сильнішими…
Але коли йому щось по-справжньому треба — він перетворюється на небезпечно-хитрого слимака. Повільного, слизького, впертого, але такого, що завжди знайде шпарину, пролізе там, де найменше чекаєш.

Геть усе, що він колись вважав теплом і підтримкою, виявилося холодним розрахунком. Віктор хитро витягував із нього ту реакцію, яка була потрібна саме йому. І Сатха тепер розумів: справжня небезпека завжди приходила не ззовні, а з середини родинного кола, з того місця, де він колись шукав захисту. Сатха-Северин розумів, що Домаха добряче натерпілася в шлюбі з дядьком. І тепер, коли маски остаточно зірвано, настав час не просто тікати від минулого, а зводити з ним рахунки.

__________________________________

Друзі!
Якщо вам сподобалася історія:
❤️ Поставте лайк,
👉 додайте книгу до бібліотеки,
💬 залиште коментар — навіть кілька слів дуже важливі!
Це підтримка, яка надихає автора писати далі! ✨✨✨