"Розмова з Міченим"

Кінець зими 319 року нового часу

Гео, Умбра     

Світло свічок мерехтіло в люстрах, відбивалося від столового срібла та келихів із прекрасним умбрійським вином. Після вишуканої вечері, у камерній атмосфері невеликої вітальні, королева Верхніх Земель чекала, коли батько знову зачепить тему армії. Він сидів поруч, уважно стежачи за кожним її рухом.

— Ти добре виглядаєш, — промовив Мічений, піднімаючи келих. — Багато часу минуло, відколи ми бачилися востаннє.

— Дякую, батьку, — тихо відповіла Домаха, не відводячи погляду. — І я рада знову бути тут.

Його очі блиснули холодом.

— І рада виконати нашу угоду?

"Ось воно!" — майнула думка, спалахнула панікою, але швидко згасла, не відбившись на обличчі.

Домаха сиділа прямо, відчуваючи знайомий тиск влади, якого не уникнути. Вона кивнула, намагаючись зберегти спокій.

Сатха мовчки стояв осторонь. Аж біля дверей. А тому чув далеко не все.

— Ти таки вирішила приїхати, — продовжив Мічений, нахиляючись трохи вперед.

Вона знала: кожне його слово — це випробування.

— Ти покликав. Я завжди прагнула діяти розумно, батьку, — відповіла вона спокійно.

Мічений коротко всміхнувся.

— Розум — річ відносна. Іноді він межує з хитрістю. А хитрість — це вже зброя.

Домаха злегка усміхнулася, аби не виглядати скам'янілою.

— Знаю, батьку. Але зброю не варто застосовувати проти своїх.

— Своїх… — повторив він, ніби смакуючи слово. — Так, я теж колись у це вірив.

Префект замовк і просто дивився на доньку. Хвилина йшла за хвилиною. Він попивав вино — і дивився. Вона не відводила погляду.

— Та я тебе, власне, кликав, щоб познайомити зі своєю майбутньою дружиною, — сказав він нарешті. — Залишишся тут до весілля. А там і Віктор приїде. Зі своїми... людьми.

— До весілля? — Домаха ледь підвела брови. — Я не планувала так довго залишатися. Ти писав, що питання важливе й термінове. І ось я тут. А ти — про весілля!

— Так. Про весілля. Плануємо на кінець березня. Якраз дороги підсохнуть. Віктор швидко прибуде. Тож... не хвилюйся. 

Префект підвівся з-за столу, даючи зрозуміти, що розмову завершено.

    Повертаючись до своїх покоїв, Домаха розуміла: тут вона — радше заручниця, ніж гостя. Батькова гарантія, що армія прибуде. Мічений її просто виманив. А вона, дурепа, сподівалася виграти трохи часу, аби придумати, як уникнути війни. Сподівалася на диво.

________________________

Друзі!
Якщо вам сподобалася історія:
❤️ Поставте лайк,
👉 додайте книгу до бібліотеки,

👉 натисніть Підписатися — знатимете про всі оновлення!
💬 залиште коментар — навіть кілька слів дуже важливі!
Це підтримка, яка надихає автора писати далі! ✨✨✨

__________________________

https://booknet.ua/account/chapter/edit?id=4730542