У СТОЛИЦІ ЧОРНІ ХМАРИ: "Умбра"

Кінець зими 319 року нового часу

Гео, столиця Умбра

     Коли королева, в оточенні охорони, нарешті дісталася високих мурів Умбри, небо затягло важкими хмарами. От-от мав піти дощ. Зима на землях умбрійських завжди відносно нехолодна, але досить сира. Домаха дивилася на міцні стіни столиці, в самому центрі якої височіли інші — знайомі ще з дитинства, суворі, непохитні, як і сам господар. Вона старанно відганяла страх.

       Слуги поспішили зупинити коней, а охоронці стали лавою. Сатха, мов тінь, залишався поруч, але цього разу не наважився заговорити. Лише раз їхні очі зустрілися — короткий погляд, у якому Домаха прочитала: будь обережна.

       Брама батьківського дому поволі відчинилася. На подвір’ї, у важкому темно-синьому плащі, стояв високий і дужий чоловік. Це був сам Мічений. За ці роки батько мало змінився: хіба що став ще похмурішим, а його очі... Вони палали якимсь крижаним вогнем.

– Вітаю, королево Верхніх Земель, – промовив префект низьким голосом, що луною прокотився двором. – Нарешті зволила приїхати.

Домаха зістрибнула з коня сама, навіть не чекаючи допомоги. Вона відчувала: не повинна показати жодної слабкості.

– Ти кликав мене, батьку. Я приїхала, – відповіла вона рівно, хоча серце калатало.

Мічений уважно вдивлявся в її обличчя, немов шукав у ньому щось давно втрачене. Потім його погляд ковзнув убік — на Сатху. Ледь помітна тінь недовіри промайнула в його очах.

– Цей воїн… хто він? – запитав Мічений.

– Людина мого чоловіка. Віктор надав мені його як охоронця, – швидко сказала Домаха.

Сатха злегка схилив голову.

– Хай так, – промовив Мічений. – У палаці багато змінилося. Ти побачиш сама.

Домаха глибоко вдихнула й сміливо зробила крок уперед.

       Великий двір палацу був туманним і вологим, холод пробирав до кісток. Стара бруківка й кам’яні сходи блищали від вогкості, а навколо стояла тиша – слуги мовчки чекали розпоряджень. 

     Домаха йшла впевнено, але серце калатало: вона відчувала, що кожен крок уважно відстежує батько. Сатха, як завжди, крокував трохи позаду, мов її власна тінь. Він не втручався, але був готовий реагувати миттєво. Домаха відчувала від цього певний спокій. Навіть у присутності суворого Міченого.

     Батько не поспішав, ніби насолоджувався кожною хвилиною очікування. Його погляд ковзав по всьому двору, зупиняючись на слугах і охоронцях, але найчастіше — на Домасі. У його очах горів холод, а губи злегка стиснулися: він оцінював, міряв і вже будував плани.

– Пройдемо, – нарешті промовив Мічений, і не озираючись увійшов до палацу. – Дім змінився, але старі правила залишилися.

Домаха відчувала холодний подих влади в кожному його слові. Трохи розслабивши плечі, вона йшла за батьком. Її особистий охоронець залишався поруч, готовий підтримати, але не втручатися без потреби. Він знав, що будь-який необережний рух може викликати підозру.

    Зала була просторою і світлою. Префект завжди пишався, що може дозволити собі такі величезні вікна. Домаха помітила, що картини прибрали. Тепер на стінах красувалися вишукані фрески. 

- Щож, тепер вас проведуть до кімнат. А я маю невідкладні справи. Матимемо змогу поговорити дещо пізніше. Десь... після вечері. Тебе і твоїх служниць проведуть куди треба.

Призначений слуга провів їх сходами, а тоді коридором... до гостьових кімнат.

– Ваша Величносте, колишня кімната зараз зайнята. Уцих апартаментах є дві кімнати, камін, гардеробна і ванна. Для служниць невеличка, для вас досить простора і тепла.  повідомив він зупинившись перед великими дверима. – А охоронець може спати і біля дверей. В кімнаті є додатковмй матрац для його. 

Домаха кивнула. Вона відчула: попереду складні рішення, і від її кмітливості та обережності залежатиме не лише власна доля, а й безпека підданих.