"Спокуса для королеви"

Кінець зими 319 року нового часу

Гео, Верхні Землі

Ще більше здивування відчула королева, коли охоронець посміхнувся й підморгнув їй так, як моргають хлопці сором’язливим дівчатам. Вона відчула, як червоніє. Їй стало важко дихати… Але вона швидко опанувала себе:

– Навчися поваги. Бо інакше тебе її навчать.

– Хіба в тому є якась неповага — дивитися на прекрасну жінку й захоплюватися нею?

Королева нічого не відповіла, лише гордо підняла голову й направила кобилицю вперед. У Сатхи теж був непоганий кінь, і він швидко наздогнав Домаху.

– Чого ти за мною їдеш? – гнівно прошипіла жінка.

Охоронець знову усміхнувся й зробив здивоване обличчя:

– Хіба ж не мій святий обов’язок — захищати королеву?

Домаха не любила виглядати дурепою:

– Тоді припиняй шкірити свої білі зуби.

– Дякую за комплімент, моя королево.

Домаха більше нічого не сказала. До самого привалу вона старанно робила вигляд, що не помічає красеня-охоронця. Вовк же скористався відвертим ігноруванням своєї підопічної й став розглядати цю злючку на прекрасному коні.

Вовк мусив собі зізнатися, що не лише кінь прекрасний. Вершниця безсумнівно варта уваги. Висока, струнка, з чудовими жіночними формами. Її яскрава зовнішність не потребувала косметики, а тому королева, на відміну від придворних дам, не фарбувалася. Її темно-руде волосся, великі виразні карі очі з довгими віями, її яскраві уста… Домаха чудово трималася в сідлі. 

– Думаєш, я не бачила, що ти на мене витріщаєшся? – сама не знати чому запитала королева, коли охоронець підійшов допомогти їй спішитися. Він хотів вийняти її з сідла, але Домаха відштовхнула руки нахаби:

– Я можу сама.

– Знаю, о моя королево, що ви можете й сама… Але цілий день у сідлі — з незвички…

Королева вперто відмахнулася й злізла з сідла. Та раптом ноги підігнулися, і вона певно упала б, якби не швидка реакція охоронця. Він підхопив її на руки й крикнув слугам:

– Розстеліть килим! І несіть подушки! Швидко! Королеві треба відпочити!

Домаха мовчала. Вона спромоглася сумирно почекати, доки слуги розстелять провощену парусину, тоді килим, покладуть подушки для сидіння — і охоронець опустить її на землю.

– Дякую, охоронцю.

– Сатха.

– Що? – не зрозуміла Домаха.

– Мене звати Сатха, моя королево. Звертайтесь до мене на ім'я.

– А що воно означає? не стримала цікавість королева.

– Воно означає Вовк. Можете до мене звертатися на ім’я.

Не чекаючи відповіді, Сатха розвернувся і пішов допомагати розставляти палатку для її Величності.

     Королеві не спалося. Щойно закривала очі — бачила перед собою усміхненого спокусника-охоронця, відчувала його міцні руки, які з легкістю тримали її, доки слуги готували місце відпочинку.

«А у нього красиві губи… Поцілувати…» – королева прогнала дику думку й аж замахала руками.

Молодша служниця, що спала недалеко від ложа її Величності, сонно запитала:

– Пані, Вам докучають комарі?

Домаха ледь не розсміялася:

– Та ні, які зараз комарі? Просто щось наснилося. Спи, Доло, спи.

Вона знову лягла на подушку, примушуючи себе спати. А не думати про охоронця.

      Не знати, скільки пролежала Домаха без сну, але досить довго, щоб табір затих, а в шатрі було чутно глибоке сопіння Доли. З далекого кутка чулося легке похропування Аминтах, яка не любила тісняви й завжди обирала спальне місце подалі від усіх. Холоду та леді не боялася — вкривалася одразу кількома ковдрами.

Думаючи про сон Аминтах і Доли, Домаха не помітила, як перейшла до думок… про охоронця.
«Сатха, сказав він. Його ім’я Вовк… В…о…в…к… Треба заснути…»

Та ось почувся шурхіт. У світлі лампи, що розсіювала мерехтливе, нерівне світло вогню, з’явилася постать охоронця. Жінка одразу його впізнала.

«Неначе почув мої думки…» – злякалася королева.

– Не спиться? То, може, подивимося на зорі? – тихо промовив спокусник.

Домаха зраділа, що охоронець не може роздивитися її обличчя:

– Тобі мало компанії солдат? З ними й дивися.

– Ні. Вже не хочу дивитися на зорі, – сказав він, підходячи ближче. – Ваші очі мені ясніші за всі зорі неба.

В інший час Домаха посміялася б з таких компліментів. Але чоловік, що підходив усе ближче, будив у ній зовсім інше бажання…

– Ви не боїтеся гніву мого чоловіка? – запитала Домаха, намагаючись відгородитися від власних почуттів.

– А Ви, королево Домахо, не боїтеся гніву свого чоловіка? – прошепотів Сатха, сівши на багату постіль і нахилившись до неї впритул. Він не торкався її руками. А от губами — так. Дуже ніжно, але вперто.

Ні, Домаха не боялася. Вона подумала, що могла б розтанути, мов віск, у гарячих обіймах Вовка. Так її ще ніхто не цілував. Але… вони обоє знали міру. Цієї ночі вистачило поцілунків.

Тепер їх пов’язувала таємниця. Яка може надто дорого їм обом коштувати.

За мить Сатха зник.

Королеві все здавалося сном, вільнодумним маренням... Хоча ні… Таке наснитися не може. Такий шал — незаперечна реальність.

     Домаха прокинулася бадьорою, в гарному настрої. Вперше за кілька років вона відчула себе не примарою, а жінкою з плоті і крові. Яку бачать. І жадають.

________________________

Друзі!
Якщо вам сподобалася історія:
❤️ Поставте лайк,
👉 додайте книгу до бібліотеки,

👉 натисніть Підписатися — знатимете про всі оновлення!
💬 залиште коментар — навіть кілька слів дуже важливі!
Це підтримка, яка надихає автора писати далі! ✨✨✨

__________________________