"Зустріч зі Старим Стригом"

Середзим’я 319 року нового часу

Гео, Мелагія - столиця Верхніх Земель

Кремезний чолов'яга витер лоба тильною стороною руки, не припиняючи розглядати прибулих.

— Давно не бачив нових облич, — промовив він. Кожне слово коваля віддавало сталлю. — Ви хто такі?

Сатха одразу впізнав його, але виду не подав — відповідав спокійно:

— Ви вже зрозуміли, що ми з Братства. Тож ми свої люди. Маємо тут важливе і термінове завдання.

Чоловік примружив очі, пильно вдивляючись у Сатху. Його погляд ковзнув по обличчю, зупинився на очах — пронизливих, чорних. Він нахмурився.

— Звідки ти знаєш цей пароль? — голос став важчим, загрозливим. 

— Від Гефеста і Фйорда, — відповів Сатха, дивлячись ковалю в очі.

   У кузні запала коротка тиша. Стриг, його колишній учитель, пробіг очима по Никію і знову придивився до Сатхи. Було зрозуміло, що, хоча минули роки, він впізнавав у ньому щось уже знайоме. Та й сам вчитель змінився: обличчя стало суворішим, він додав у вазі, але це відбулося за рахунок м’язів. Постава залишилася така сама — тверда, пряма, мов спис. Стриг так само мав білі, мов сивина, пасма в чорному густому волоссі, за які його ще змалечку прозвали Старий. Тепер Стриг носив чорні вуса, густі й довгі, а ще мав шрам через праву брову і частину лоба.

— Тож... ви свої. Давно я не бачив майстра Гефеста. А як там давній Фйорд?

— Так само хвацький. Мріє, коли закінчиться катавасія зі зміною влади в Умбрі, насадити виноградники і осісти.

— Він цю історію ще двадцять років тому розповідав, коли вчив нас кувати мечі.

При погляді на колишнього вчителя і колишнього друга в Сатхи защеміло серце. Перед внутрішнім зором постали картини далекого минулого. Северин радів, що вчитель виявився одним із членів Братства Хроноса.

— То назвіться нарешті. Та будемо знайомі, — басонув коваль.

— Стригу... вчителю... Не очікував тебе тут зустріти, — сказав Сатха з усмішкою, вже не приховуючи радості.

Той здригнувся, відступив на півкроку, наче вдарений невидимою хвилею збуреної пам’яті чи силою підтвердженого здогаду.

— Що ти сказав? — перепитав він глухо.

— Я — Северин. Хоча нині звуся Сатхою. А це, — кивнув він на товариша, — Никій. Він теж вчився ковальському ремеслу. І військовому.

Чоловік застиг. Вогонь потріскував, кидаючи відблиски на його суворе обличчя. Потім він зняв рукавицю, торкнувся рукою плеча Сатхи, ніби перевіряючи, чи не привид перед ним.

— Северине, — шепнув він. — Це ти? Ого, хлопче, який ти став!

Він вхопив його за плечі дужими руками і покрутив з боку в бік, роздивляючись уже з радісною усмішкою.

— Я думав… ти загинув. Ходили чутки, що ти вбив батьків, — сказав він. І, одразу спохватившись, додав: — Ні-ні, я жодної миті не вірив у ту дурню. І навіть зібрався свідчити, що ти тої ночі спав на горищі конюшні. Я знаю достеменно, бо лишився сторожувати, аби ти після сварки з батьком не утнув чогось на кшталт утекти з дому і податися в мандри. Хоча при дворі багато хто вважав, що твоя втеча є доказом… Та їхня віра була підкріплена з казни. Віктор прокладав собі дорогу до корони щедрими дарунками: гроші, землі, посади...

— Зараз я розумію, що твоє заступництво тоді б нічого не змінило. Хіба лиш те, що Віктор вирішив би прибрати і тебе. Як бачиш, я вижив. Мені допомогла Шандра. Ти ж пам’ятаєш її?

— Звісно, як її забудеш?!

— Плем’я саваші прийняло мене, дало житло, навчало, навіть допустило до змагань за право бути воїном і дало ім’я — Сатха. Що означає «вовк».

Стриг широко усміхався.

— Хто б подумав... — у його голосі прозвучали й полегкість, і гордість. — Хлопчисько, який ледь не одразу впустив меч на перших тренуваннях, тепер стоїть переді мною як сильний і хоробрий чоловік. Вовченя виросло. Батько тобою пишався б.

Северин спохмурнів:

— Може, й так. Але він завжди покладав усі свої надії на Віста. А після його загибелі він хотів перетворити мене на свою подобу.

— Не вигадуй. Він однаково вас любив. Просто у тебе був надто вогняний характер. Думаєш, легко знайти спільну мову з сином, що все робить наперекір, шукає пригод і не піддається контролю. Віст був мудрий, не порокам, стриманий, розумів, чого від нього вимагають, і дослухався. Тому його менше карали. А ти все рвався у мандри.

— Вже добре помандрував, — гірко усміхнувся Северин, — Брат був кращим, достойним батькової корони... Та годі про минуле. Нам треба твоя допомога. Маю потрапити в замок. Бажано як вартовий внутрішніх приміщень. Маю збирати інформацію. А Никія можна в казарми. І там, і там треба люди.

Старий Стриг кивнув, і знову вдягнув рукавицю.

— Тут я дію під прикриттям. Кузня — лише оболонка. Насправді я відповідаю за трьох людей у замку. Ми маємо своїх там, але останнім часом стало небезпечно.

— Ми з Никієм шукаємо спосіб пробратися якомога ближче, — сказав Северин. — Треба зрозуміти, що задумав король Віктор.

Стриг потер підборіддя.

— Ти можеш стати одним із охоронців. Королівська варта шукає нових людей, бо чимало вартових перекваліфікували на військових. Я знаю капітана варти, колишнього свого учня. Якщо натякну, що ти досвідчений воїн — візьмуть без зайвих питань.

— Це саме те, що мені потрібно, — відповів Северин.

Коваль кивнув.

— Завтра вранці я проведу тебе до замкових воріт. Тебе важко впізнати. Називайся Сатхою, кажи, що вільний найманець із півдня. Тримайся просто, без розумних слів. Там люблять тих, хто мовчить і слухає.

— Дякую, учителю. А як з Никієм?

— А Никія в армію приймуть взагалі без питань. Вони зараз дуже активно набирають людей.