"Наука Тараматти"

Середзим’я 319 року нового часу

Гео, Мелагія - столиця Верхніх Земель

     Голову розпирало колючим болем, у роті пересохло, а шлунок протестував проти самого факту існування. До цієї купи мук додавався ще й біль у очах. Щойно він їх відкрив, денне світло, пробившись між дошками, встромилося у зіниці, мов ножі.

Згадавши вчорашню пиятику, Сатха хотів добряче вилаятися, та з горла вирвався лише хрип.
— Прокляття… — видушив нарешті, повільно підводячись.

Довкола пахло сіном, кіньми й старим деревом. Ці запахи ні з чим не сплутаєш — горище конюшні. Принаймні він не на вулиці. Вже непогано.

    Минув понад тиждень, відколи Сатха служить у замку. Йому довірили охорону поверху, де розміщено королівські покої. Служба напружена, начальство вимогливе, але він був мовчазний, точний, надійний. Навіть капітан варти відзначив його уважність і холодну витримку.

Учора ж він дозволив собі вперше за цей час послаблення. Никій наполіг:
— Хоч раз розслабся, вовче. Бо скоро тебе з каменем сплутають. Ходімо в місті повештаємося. Хлопці мені одне гарне місце порекомендували: смачне м'ясо, добре пиво.

І ось тепер — результат. 

Сатха роззирнувся довкола. Треба було з’ясувати, як далеко він від міста, і чи не запізнився на зміну. Мозок поступово прояснювався, відновлюючи уривки вчорашнього вечора: бар на околиці, сміх, пісні... Жінка — весела, зваблива... Жар тіла, очі кольору меду... Її силует у напівтемряві...

Потім знову бар. Сміх, пісні і Никій, що підштовхує до ще однієї чарки… Чи це сам Сатха всіх частував?.. 

Тепер Сатха сердито стискав кулаки. Він, який завжди тримав себе в руках, знову дозволив собі забутись.
— Ніколи більше, — прошепотів він крізь зуби.

Тіло боліло так, ніби його били палицями. Він спустився з горища, і щойно ступив на землю — його різко знудило. А потім ще раз. Здавалося, що ще трохи — і він виблює всі нутрощі. Вхопившись за бочку, він намагався відхекатись,  дихати рівно, доки напад не минув. Потім нахилився до води, напився, умився — холод обпік шкіру, але разом із болем прийшла ясність. Йому потрібно було швидко повертатись до замку. Зміна починалася з полудня. Якщо спізниться — можуть запідозрити недбалість. А йому не хочеться вислуховувати доган. Та ще чого доброго зарплату уріжуть. 

     Дорогою назад він зустрів друзяку Никія. Той виглядав не набагато краще. Товариш мружив червоні очі і посьорбував з фляги воду.
— Живий? — буркнув Сатха.
— Ледь, — відповів той. — Я думав, мене розчавить власна голова.
— Наступного разу — без мене. Це було вперше і востаннє.
— Наступного разу без тебе? — Никій хитро примружився. — Це ж ти святкував вводини, не я.
Сатха глянув так, що напарник відразу підняв руки:
— Добре, добре. Більше нічого не кажу. Хіба одне — я за тебе радий. Чув, Тараматта гаряча жінка. І справжня чарівниця в... ну... ти зрозумів.

Сатха нічого не відповів. 

До полудня Сатха вже стояв на посту біля королівських покоїв. Сувора тиша коридору контрастувала з шумом міського базару, що долинав крізь зачинені вікна. У повітрі відчувався запах ладану й свіжої олії для факелів.

Він стояв рівно, руки — на руків’ї меча, очі — спрямовані вперед. Але думки зрадницьки поверталися до вчорашнього. До свого першого справжнього похмілля. До розуміння, що будь-яка слабкість — навіть така людська — може коштувати занадто дорого.

І коли повз нього пройшла королева — спокійна, велична, у супроводі служниць — він мимоволі подумав, що справжня сила не в мечі й не у вмінні вбивати.
Справжня сила — у здатності тримати себе в руках, коли довкола світ намагається тебе розхитати.

Він зітхнув, випрямив спину. Але коли в голові виринули деякі вчорашні події, йому здалося, що часткові провали в пам’яті могли б стати у пригоді. Так осоромитися! Хоча в нього ще не було подібного досвіду, та все ж він — не одурманений жінкою підліток, щоб отак наскочити й зробити все на раз-два, лиш тільки торкнувшись оголених, теплих, ніжних напівсфер її грудей…

Тара виявилася досвідченою коханкою й уміла користуватися не лише своїм тілом, але й тілом коханця. Тож із другого заходу в нього вийшло більш ніж достойно.

Тараматта була донькою однієї з відомих ткаль. Її мати навіть відкрила власну школу. А сама Тара вийшла заміж за власника крамниці й успішно вела бізнес. Після смерті чоловіка молода вдовиця знаходила розраду серед чоловіків — не шукаючи неприємностей, з одруженими справ не мала. От і Сатха впав їй у око.

Того вечора вона зайшла випити чогось міцного й солодкого. Смакуючи напій, оглядала зал своїми золотими, лисячими очима. Сатха бачив, як чоловіки готові бігти до неї, варто було лише кивнути. А Тараматта хижо озиралася, обираючи жертву, шкірила білі зуби, блискала золотом зіниць з-під опахал чорних вій.

Смуглянка Тара сказала, що їй приємно бути для нього першою, і пообіцяла зробити так, аби він ту ніч запам’ятав надовго. Так і сталося. Чарівницю Тараматту він згадуватиме. Після палких обіймів вона просто сказала:
— Тобі вже час іти. У мене теж є свої справи. Дякую за гарний вечір. Ти — хороший учень. — І поцілувала його на прощання так, що Сатха був ладен повторити пройдений матеріал.

Потім, на радощах, він уперше у житті напився.