ПОВЕРТАЮЧИСЬ ДОДОМУ: "Сюрприз від Міченого"

Кінець зими 319 року нового часу

Гео, на шляху до Мелагії       

      Дорога додому завжди здавалася Домасі довгою, але тепер вона тяглася особливо важко. Радувало те, що хоча б сонце світило майже по-весняному ясно. Караван рухався швидко, та все одно Верхні Землі здавалися надто далекими. Хоча насправді найдовший шлях був саме умбрійськими степами, а від кордону до Мелагії — усього два дні верхи.

Сатха не відходив від королеви ні на крок. Він відчував: із префектом усе не так просто. Занадто легко той відпустив свою «дочку». Загін із двадцяти мелагійських воїнів теж тримався насторожі.

Після того як кавалькада перетнула умовний кордон між Умброю та землями горян, королева вперше за довгі дні полегшено видихнула. Повітря Верхніх Земель пахло холодом, відсирілою старою травою і солодкою свободою. Ще трохи... і вона буде вдома. Вільна, у безпеці.

Та свобода виявилася оманливою. А небезпека — зовсім поруч. Раптово троє супроводжуючих вояків упали з сідел.

— Це засідка! — крикнув хтось з охоронців перш ніж впав від наступної стріли.

— Прикрийте королеву! — віддав наказ Сатха.

Четверо воїнів підняли щити й накрили Домаху. Місцевість була невигідною — відкрита рівнина, жодного укриття. Вони очікували можливої атаки на землях Умбри, але не тут. І прогавили.

Бій розгорнувся стрімко. Лучників у противника було четверо-п'ятеро. Вони стояли спиною до сонця, тоді як мелагійцям доводилося дивитися проти світла, і сонце хоч трохи, але сліпило. Зрозуміло, що їхня ціль — королева. Це були не розбійники — це були люди, що знали, кого саме мають убити.

    Перший залп убив двох воїнів і ще двох поранив. Мелагійці зреагували миттєво: щити здійнялися над головами, утворивши суцільний металевий купол. Стріли дзенькали по ньому, як горох по дну металевого відра.

— Правий фланг — вперед! Лівий — прикрити! — гаркнув Сатха.

     Рівнина була безжальна — тільки трава, каміння й вітер. Тож перші миті вони прикривалися лиш щитами, а потім змогли перекинути один із возів, додатково створивши невеликий бар’єр.

Другий залп. Один зі щитоносців похитнувся — стріла пробила плече, але він стиснув зуби й утримав щит.

Сатха, не гаючись, схопив лука й випустив стрілу. Один лучник упав. Ще четверо лишилося. Наступний його постріл попав другому в горлянку. 

— Биймо їх! — троє мелагійських кіннотників рвонули вперед, намагаючись дістатися лучників.

Вони подолали половину дистанції, коли з хащів позаду лучників вискочили шість піхотинців. Списами й короткими мечами вони рушили навперейми. Усе було розраховано: лучники виманюють, піхота добиває.

Сатха закричав:

— Тримати позицію! Не розриватися!

Та було пізно. Один вершник упав із коня — спис увійшов йому під ребро. Другий і третій заледве проскочили і були змушені відступити.

Переконавшись, що королеву надійно прикрили, Сатха кинувся вперед разом із двома своїми воїнами. Під прикриттям їхніх щитів він випустив стрілу й вбив третього лучника. Лишилося двоє. Зрозумівши, що їх дістануть, лучники випустили останній постріли і спробували відступити.

Даремно.

Один упав, коли Сатха розрубав йому лук разом з рукою. Другий оступився, впав і його затоптали власні коні.

Та саме тоді ті, хто засів ближче до шляху, рвонули вперед — виконати головний наказ: добратися до королеви.

Домаха, затиснута в щитовому кільці, чула лише брязкіт металу й тупіт. Потім — голос зовсім поруч:

— Тут! Пробивайтеся!

Один із нападників кинувся до неї. У його очах не було ані сумніву, ані вагання.

Меч блиснув. Ще мить — і…

Сатха влетів у нього, мов буря, збиваючи нападника з коня. Але кінь Домахи оступився, жалібно заржав і почав завалюватися на бік. 

Домаха не встигла ні крикнути, ні видихнути, як сильна рука підхопила її за талію, перетягла на іншого коня і притиснута до грудей.

— Тримайся! — гаркнув Сатха.

Кінь рвонув так, ніби за ним земля горіла. Вони прорізали поле бою, ухиляючись і від своїх, і від ворогів. 

Сатха бачив, що сили мелагійців тепер переважають. Він мав захистити королеву.

Бій тим часом вирішувався швидко. Втративши шанс добратися до цілі, нападники почали тікати. Мелагійці переслідували їх, поки останній не впав у стару жовту траву.

Та для Домахи бій уже завершився. Вона відчувала сильну руку, що не випускала її ні на мить. Але хвилювалася за Аминтах і Долу. Добре, що вони сховалися під возом.

Сатха швидко знайшов укриття між камінням і опустив королеву туди.

— Заховайся. І не висовуйся. Я повернуся.

Охоронець королеви помчав назад. Здалеку помітив у заростях ще кількох людей — невеличка група з нападників. Ті, що чекали слушного моменту. Він врізався в них, збивши одного з ніг. Двох убив, двох поранив. Один кинувся тікати.

Сатха без зусиль наздогнав його, збив з ніг і скрутив руки його ж поясом. Яким же було здивування королівського охоронця, коли в багатоодягненому розбійнику він впізнав… Кантора.

— Пусти! Пусти! — марно пручався той.

Охоронець змусив його залізти на коня, сам сів позаду, притис ножа під ребра — попереджально.

Під’їхавши до своїх, він скинув Кантора на землю:

— На віз цього гада. Ми з ним пізніше поговоримо.

Окрім трьох убитих й трьох поранених, ніхто більше не постраждав. Напад було відбито.

Але розслаблятися не доводилося.