"Свято на честь королеви Верхніх Земель"

Кінець зими 319 року нового часу

Гео, місто Умбра

– Хоч би усмішку зобразила. Для годиться, – прошепотів Сатха, як завжди стоячи позаду своєї королеви.

– Твоєї самовдоволеної мармизи вистачить на нас двох, – буркнула Домаха, не відводячи погляду від гостей.

– О! То у вас на потилиці очі?

– Є, – тихо засміялася вона.

Дама, що стояла поруч, здивовано зиркнула в її бік, і королева поспішила повернути своєму обличчю благопристойний, серйозний вираз. На її думку, вступна частина з усіма цими нічого не вартими пишномовностями трохи затяглася. Було видно, як гості нишком поглядають у бік бенкетної зали, ковтаючи слину. Молія — майбутня дружина префекта — також нудилася й не могла стояти спокійно.

     На свято Домаха обрала насичено-фіолетову сукню з золотим шиттям — витвір майстринь гірського королівства, з найкращої овечої шерсті. Так вона підкреслювала свою повагу й любов до краю, який став їй домом.

     Служниця Дола цього разу перевершила саму себе. Вміло поєднуючи плетіння тоненьких кісок з вільними пасмами, вона створила ніжну зачіску, яку доповнила витончена діадема з витого золота, та золоті намистинки, що виблискували по всій довжині волосся.

Сережки у формі молотів — подарунок від товариства ковалів Мелагії — додавали образові сили. За умбрійськими мірками на ній було замало прикрас, тому, щоб не здаватися «королевою-біднячкою», Домаха навмисно вдягла на обидві руки масивні браслети й золотий пояс із кілець. Фарбуватися, як місцеві дами, вона не стала — лише злегка підрум’янила щоки.

Префект влаштував дійсно багатий прийом на її честь. Столи виблискували сріблом і кришталем, слуги в ошатній уніформі метушилися між рядами гостей, підливаючи напої й носячи все нові страви. Повітря було наповнене ароматами запеченого м’яса, випічки, пряних трав і найкращих вин. На столах красувалися страви з морського вугра, хрустка засмажена дичина, запечені овочі під вершковим соусом, кошики з горіховими хлібцями, млинці з ніжною грибною начинкою. У центрі стояли кришталеві тарелі з маринованими овочами, а на виточнених порцелянових блюдах — фаршировані крабами яйця та нарізки різноманітних сирів.

Домаха сиділа праворуч від батька, а Молія — ліворуч. Королева помітила, що Мічений зі своєю обраницею практично не розмовляє, і майже не дивиться у її бік.

– Нема апетиту? – спитав префект, уважно спостерігаючи, як коронована донька копирсається виделкою в шматку риби.

– Я вже не голодна, – відповіла вона. – Страв так багато, що навіть очі втомлюються їх їсти.

– То вина випий.

Тітка леді Молії, що сиділа навпроти, аж нахилилася через стіл:

– Ваша величносте, – мовила вона улесливо, – усі дивуються, як ви вижили там, у тих диких краях. Кажуть, гори й бурі, звірі, холод…

Домаха легенько підняла келих, її очі спалахнули.

– Там прекрасні землі, – відповіла вона. – І ще прекрасніші люди. Вони сильні, чесні й знають, що таке гідність. Жити серед таких — не тягар, а честь.

– Он як! – вигукнула гостроноса пані, племінниця якої весною мала стати черговою мачухою Домахи. – Ви теж на них схожі.

– Це чудовий комплімент, – усміхнулася Домаха. – Там майже кожен вартий, як не любові, то поваги. І знаєте… – вона зробила маленький ковточок з келиха, – я не завжди могла таке сказати про двір, де виросла.

Дехто збентежено кашлянув, інші втупилися в свої тарілки. Мічений навіть не кліпнув.

– От бачиш, – промовив він майже нечутно. – Я не помилився з вибором чоловіка для тебе. Сподіваюся на вдячність.

Домаха вдала, що не чула. Навіть не глянула в його бік. Вона чекала лише одного — коли це «свято» нарешті закінчиться.

     Повернувшись до своїх покоїв, Домаха мусила сама готуватися до сну. Аминтах стомилася й уже хропіла у своїй кімнаті, а Дола десь загубилася в залі. За вечір Домаха кілька разів помічала її в компанії молодого й симпатичного слуги. «Мабуть, загулялася…» — подумала вона, знімаючи сукню. Уже давно не траплялося, щоб королева роздягалася без чиєїсь допомоги. Все ж про неї не забули: ліжко було розстелене, сорочка — приготована.

Роздягнувшись, королева на кілька хвилин залізла у ванну й обливалася теплою водою з душової лійки. Це було так розслаблююче й заспокійливо, що, швидко почистивши зуби, вона поспішила в м’яке ліжко. Сьогодні Домаха гнала від себе всі тривожні думки. Навіть роздуми над ідеєю втечі відклала до ранку.