ВЕРХНІ ЗЕМЛІ: "Сатха і Никій шукають своїх"

Середзим’я 319 року нового часу

Гео, столиця Верхніх Земель

Події розвивалися блискавично. За останній місяць усе перевернулося з ніг на голову — сама доля підганяла.
Тепер Северин відокремився від групи. Ібер та Рудий з Айолою вирушили в землі саваші — туди, де Історик придумав тимчасово сховати Останнього Зрячого. Навряд чи Мічений зараз туди поткнеться.

Завдяки інформаційним каналам Братства Северин знав, що Мічений відтермінував весілля до весни й кинув усі сили на пошук Останнього. Тож у Братства був час на підготовку. Кілька Архітекторів, відданих ідеям Братства, а також Гефест із Фйордам активно готували зброю. Були й ті, хто тренував і навчав людей військовій справі. Але хто цим займався, Северин точно не знав. Головне — що Ібер сам обирав учителів.

Тільки от яка штука: у короля, а точніше — у королеви Верхніх Земель, були добре підготовлені воїни. Це не якась там переозброєна варта. За даними розвідки, її військо налічувало близько шістсот осіб — дуже й дуже солідну армію, якщо взяти до уваги, що більше ні в кого не було такого скарбу.

Зрозуміло, що народ не знав про зникнення Зрячого. Це планувалося певний час тримати в таємниці — бажано якомога довше. Люди Міченого прочісували всі землі в пошуках його слідів, але навряд чи їм вдасться хоч щось знайти.

Інші члени теж були при ділі. А Северину випала особлива місія — і бажана, і водночас болюча. Йому треба було повернутися в Малагію.

Напарником зголосився їхати завжди охочий до пригод Никій — у його характері відчувалася певна авантюрність. Северин уже звик до Сема — вони міцно здружилися, а тепер друг був далеко. Радувало лише те, що в житті Рудого сталася чудова подія: Сем нарешті наважився й запропонував Айолі одружитися. Жінка погодилася. Никій повідомив, що Дмитро теж не гаяв часу — одружився з тією милою пані, яка так щедро їх частувала дорогою до Кесалонія. Це був просто якийсь шквал весіль. Наче всі навкруги показилися.

Перед вирушенням у дорогу, на прощання Рудий побажав Северину знайти свою другу половинку. Северину лишалося тільки сподіватися, що розм’якшений коханням мозок його товариша не відключиться зовсім.

— Никію, ти часом не плануєш найближчим часом одружитися? — запитав Северин жартома.
— Планую, — відповів напарник.
А тоді, побачивши вираз обличчя Северина, так зареготав, що ледь не впав з коня.
— Та заспокойся, я ще не знайшов обраниці. Це жарт.
— Не дуже вдалий жарт, — усміхнувся Северин.

Тож тепер вони з Никієм прибули до Верхніх Земель.

— Називай мене Сатха. Це моє друге ім’я. Бо Северином мені тут бути ризиковано.
— Добре. Сатха то Сатха. А що воно означає?
— Так саваші називають вовків. Це честь — отримати ім’я воїна.
— А, тепер значно зрозуміліше.
— Ти ж не збираєшся тут вити на місяць, правда? — пожартував Никій, але в голосі все ж відчувалася легка напруга.
— Якщо буде потреба — і завию, — усміхнувся Сатха, не відводячи погляду від дороги.

Вони йшли разом з іншими людьми широкою кам’янистою стежкою, що зміїлася поміж старих валунів. Камінь був вивітрений і вкритий снігом, а вітер, що нісся з півночі, хльоскав обличчя, мов колючий батіг. Здалеку вже було видно сіро-білі вежі Малагії — міста-серця Верхніх Земель.

Нині ж серце билося дуже жваво.
— Людно, — промовив Никій, ховаючи під плащ руки, — я не очікував аж такої метушні.
— Базарний день, — відповів Сатха. — У такі дні в місті найчастіше з’являються різні іноземці. Хтось шукає ринки збуту, хтось скуповується на перепродаж, хтось шукає роботу за наймом.

Никій мовчки ковтнув холодне повітря. Він не звик до таких вітрів і морозів.

На підступах до міста стояли застави. Двоє вартових, загорнуті в кудлаті шкури, зупинили мандрівників, коли ті під’їхали ближче.

— Імена, мета прибуття, — буркнув один.
Северин коротко нахилив голову, показуючи повагу:
— Мене звати Сатха, це мій брат Никій. Ми з південного кордону, шукаємо роботу. Можемо кувати, можемо воювати.

Вартовий кинув на них уважний погляд. Його супутник тим часом оглянув коней, потім сумки. Не знайшовши нічого підозрілого, відступив подалі й уже чекав наступних гостей міста.
— Зараз неспокійні часи, — мовив перший, — мусимо всіх перевіряти.
— Ми лише шукаємо роботу, — спокійно сказав Северин-Сатха.

Коли вони проїхали заставу, Никій нахилився ближче й прошепотів:
— Отже, який план, вовче?

Северин злегка всміхнувся.
— Спочатку — знайти того, хто залишився вірним Іберові. Люди Братства мали залишити мені знаки на будівлях, де можна вийти на членів Братства.
— А якщо ні?
Сатха подивився на чорні дахи будинків, звідки здіймався дим зимових вогнищ.
— Тоді, друже, доведеться самим викручуватися. Збирати інформацію, спробувати завадити королю Віктору дотриматися угоди з Міченим.

У місті було гамірно. Торговці кричали, запрошуючи купити сушене м’ясо, шкіру, металеві пряжки. Повітря пахло снігом, димом і смаженим м’ясом. Звична метушня прислуги та простого люду, що прийшов поторгувати чи скупитися. Хтось привіз відгодовану за теплий сезон птицю, хтось — свіжо виловлену рибу. Тут були різна випічка, ковбаси, сири, молоко, масло, сметана й навіть екзотичні смаколики: сині кислі груші, солодкі корені сакмрі, різноманітні цукати, сухофрукти, горіхи й навіть шоколад. Дехто виставляв чималі дерев’яні діжки з найміцнішим самогоном. А далі тяглися ряди з тканинами, галантереєю, готовим одягом, взуттям...

Традицію не порушували: кожен базарний день відзначався виступами факірів, акробатів та комедіантів, що робили великий внесок у торгівлю. Адже якщо один із продавців хотів привернути увагу до свого товару, то приплачував артистам, аби ті виступали біля його лотка чи вітрини.

Сатха ішов попереду, вдивляючись у символи на дверях і стінах. Нарешті його погляд зупинився на старій кузні. На одних дверях побачив майже стертий знак: три півкола, з’єднані лінією — символ Архітекторів, що входили до Братства Хроноса.
— Знайшли, — шепнув він.
— І що тепер?
— Тепер — подивимось, чи є там хтось.