"Полювання на серце королеви"

Кінець зими 319 року нового часу

Гео, Верхні Землі

Кінець зими тут, у горах, був підступний — сніг ще лежав у затінках, але потічки вже дзюркотіли. Вітер вогкий кусючий, ніби змагався зі світлом сонця, яке натякало на жаданий прихід весни.

Домаха сиділа біля вогню, кутаючись у хутряний плащ, — плащ, який їй віддав Сатха. Його теплом ще дихала тканина підкладки. Вона вдивлялася у полум’я, а думки раз у раз верталися до ночі, яку воліла б забути… і не могла.

Коли він підійшов, вона навіть не здригнулася — ніби чекала.

– Ви мерзнете, моя королево, – сказав Сатха, нахиляючись, щоб підкинути дрова у вогонь. 

– Не так щоб дуже. Більше надокучає оцей вітер.

- Після обіду він значно стихне. - пообіцяв Сатха.

– І звідки вам знати? - запитала королева.

- Магія. - усміхнувся охоронець.

Домаха відвернулася, аби він не бачив, як червоніють її щоки. Вона згадала як він її поцілував минулої ночі.

– Ви багато говорите, як для охоронця, – сухо зауважила вона.

– А ви слухаєте? – спокійно відповів Сатха. – Це я просто озмовляю аби вам не нудно було. Хочте, розповім історію? Все одно чекаємо доки ваш кухар впорається з червогою прісною кашею.

Королева глянула на нього, і їй здалося, що сніг навколо став ще білішим, небо — темнішим, а відстань між ними — зовсім мала. "І чого це на мене така хіть напала? " - подумала вона з досадою. 

Раптом подув сильний вітер, зірвав полотно яке натягнули слуги в якості захисної ширми й розвіяв жар. Сатха різко підхопився, прикрив її плечима, і в ту ж мить згори донісся глухий гуркіт — лавина десь далеко зірвалася з круч.

– Не бійтеся, – заспокоїв королеву охоронець, – Тут такої загрози нема. Шлях перевірений. Надійний.

– Тоді, може, вже відійдеш?

Він нічого не відповів. Підвівся і мовчки відступив, залишивши королеву біля багаття саму, що були гарячіші за вогонь і небезпечніші за лавину.

        День був важким. Хоча, як і передбачав Сатха, вітер стих, мороки додав розмоклий ґрунт. Вони саме проходили рівну ділянку, де тала вода затримувалася в низинах, і вози раз у раз наглухо вгрузали. У цьому не було нічого незвичного — звичайна подорож горами, виснажлива й тягуча. Усі добряче стомилися. Навіть королеві довелося провести чимало часу в сідлі.

Коли Домаха зникла у своєму шатрі, Сатха ще довго стояв біля вогню, спостерігаючи, як полум’я ковтає сухі гілки.

Він усміхався — усмішкою вовка, що вже відчув слід.

Королева попалася. Він це бачив. Ще кілька влучних слів, кілька «випадкових» дотиків — і вона сама не стримає бажання.
При дворі знали, що за чотири роки шлюбу король майже не заходив до її покоїв. А коли й бував, то радше з обов’язку, ніж через пристрасть. Нічого доброго з того не вийшло.

«Дякувати Тарі за науку, — подумки мовив Сатха. — Недаремно ми з нею стільки ночей, а часом і днів, практикувалися».

Він не квапився. Знав, що серце Домахи можна завоювати не силою, а терпінням. У дитинстві він бачив, як вовки вислідковують здобич: не кидаються одразу, а кружляють, наближаючись, доки жертва сама не зробить помилку.

Так і з нею. Гордою, розумною, але самотньою молодою жінкою легше керувати.

Він уже бачив наперед, як весною її посланці не вирушать на північ, як війська залишаться тут — під приводом «розмитих доріг» чи «браку постачання». Мічений опиниться без підтримки, сам на сам із кашею, яку заварив. І тоді…

Сатха стиснув кулаки. У грудях ворухнувся знайомий біль — той самий, що він носив роками: біль хлопця, який так неочікувано залишився без батьків, якого звинуватили у зраді, коли він клявся, що не винен у смерті короля і королеви. Що не труїв, не вбивав.

Йому не повірили. Ніхто. Навіть Віктор — той, хто мав стати опорою, — відвернувся першим. І тільки згодом Сатха зрозумів: саме дядькові була вигідна смерть його батьків. Як і його власна загибель.

Тепер у нього був шанс. Малий, але справжній.

Домаха — ключ. Вона ще не здогадується, що стає фігурою у чужій грі. 

І ось перед внутрішнім зором її погляд. Її горда осанка. Безстрашність. Та усмішка, яку вона марно намагалася сховати.

«Обережно, вовче, — прошепотів він сам до себе, — не сплутай полювання зі служінням».

Та всередині вже ворушилося щось нове, незнайоме. Ще не так давно йому марилося, що закохався в Тару — жадав її, думав про неї без упину. А вона сміялася й казала:
«Хлопчику, ти ще такий хлопчик. Просто я — твоя перша жінка. І далеко не остання. Це минеться».

І минулося. У нього були інші коханки — радше для науки, ніж для почуттів. Бо коли Сатха за щось брався, то робив на совість.

«І коли я став таким прагматичним?» — подумав він. — «Може, це просто те саме бажання повернути своє?»

Він глянув у бік шатра, де крізь полотно ще ледь миготіло світло лампи. Потім глибоко вдихнув холодне гірське повітря й, усміхнувшись своїй думці, прошепотів:

— Ти станеш моєю, Домахо. Заради помсти. А може…

Вітер, що гуляв між скелями, підхопив його слова, розпорошив у темряві. 

_________________________

Друзі!
Якщо вам сподобалася історія:
❤️ Поставте лайк,
👉 додайте книгу до бібліотеки,

👉 натисніть Підписатися — знатимете про всі оновлення!
💬 залиште коментар — навіть кілька слів дуже важливі!
Це підтримка, яка надихає автора писати далі! ✨✨✨

__________________________

https://booknet.ua/account/chapter/edit?id=4730542