"Абсолютна влада"

Початок зими 319 року Нового часу
Гео, місто Умбра

Префект лютував. Він так чітко все прорахував, стільки зусиль доклав, аби отримати бажане! Куди міг зникнути Останній Зрячий? Ці живі мощі не покидали Умбру вже з пів століття! І це при тому, що Мічений підкупив кількох людей із найближчого оточення Зрячого. Вони мали доповідати про всі зміни, про кожну новину.

— Ці зажери що, вирішили всидіти на двох стільцях?! — гарчав префект, мов поранений звір.

Він розраховував, що за допомогою підкуплених людей, щойно прибуде частина Вікторової армії, швидко захопить Уряд Останнього Зрячого і самого стариганя.

— От кляті виродки! Кляті виродки! Я ще до вас дістануся! — лють стискала йому горло.

Префект Мічений метався по кабінету, а перед очима пропливали картини — як усі ці роки він методично підточував владу Останнього, всіма правдами й неправдами просуваючи на керівні посади своїх людей. І ось, коли лишився останній ривок — Зрячий зник. Пропав безвісти.

Тепер хід подій різко змінювався. Якщо Зрячого попередили, цей висушений скорпіон може завдати удару. Мічений не був настільки наївним, щоб повірити, ніби Зрячий справді знищив усю вогнепальну зброю. У нього стовідсотково в рукаві є прихований козир. А може й не один.

І тепер дилема... Чи терміново викликати армію і завойовувати столицю відкрито — що може потягти за собою низку небажаних подій, таких як повстання, затяжна війна з усілякими незгодними... Чи потихому й негайно шукати Останнього. Може і весілля трохи відкласти — це зараз не горить.

Мічений стрімко вийшов на балкон. Холодні пориви вітру якнайкраще підходили, щоб трохи притлумити пульсацію під черепом. На мить він спинився в задумі, заплющив очі й уявив, як власноруч перерізає горлянку Зрячому... І Іберу... І... Від медитації його відволікли гучний жіночий сміх і собачий гавкіт. Префект глянув униз.

Там бігала зі своїми псами ще одна морока — його майбутня дружина. Дивлячись на неї, він знову відчув роздратування. Це дівчисько було всього на два роки молодше Домахи. І Мічений чудово розумів, що виглядає радше не її нареченим, а батьком. Красою й витонченістю Молія дещо нагадувала покійну дружину, Ольвію-Нісу, але не була настільки хижою, настільки отруйною, як попередниця.

Він навмисне цього разу обрав дуже молоду — легше підлаштувати під себе. Хоча з такими нудно...

Ольвія-Ніса… Клята норовлива сука його по-справжньому вабила. Він жадав її. У ті дні, коли не хотілося її придушити, Міченому навіть здавалося, що він має до неї якісь почуття. Та, народивши йому доньку, Ольвія чомусь убила собі в голову, що тепер він неодмінно її позбудеться "як і попередню дружину" (до смерті якої він насправді не був ніяк причетний). Ольвія мала необережність вдатися до шантажу. Кілька разів він проігнорував її виходки, але Ніса не спинялася і сама напрошувалася. Ну що ж...

«А Молія… радше данина традиції. Картинка. Атрибут успішного успіху.», — міркував Мічений, з кривою усмішкою на губах. Який же імператор без імператриці? Звісно жінок і без неї йому не бракує...

Префект і досі був красивим чоловіком. Високим, статним, сильним та енергійним. Багатим!  Впливовим! Численні коханки мліли в його руках… коли він був добрим.

Мічений давно відкинув думку, що йому потрібен спадкоємець. Він не збирався нікому передавати свою владу. Префект планував дізнатися в Останнього Зрячого таємницю довголіття, а може, й безсмертя. І тоді він правитиме сотні років. Абсолютна влада — ось його справжня пристрасть.

Наступна неприємність, з якою він мав розібратися, — непокірна донька. Старша з двох. Домаха за ці роки осміліла, перебрала Вікторову владу собі. Це ж треба, щоб чужинка полюбилася вільнодумним верхньоземельцям настільки, що вони підтримують її, а не Віктора! В якійсь мірі Міченому лестило, що його донька теж вміє втримати владу в своїх руках. Він недооцінював характер Домахи. А той ідіот, Віктор, лише радий: розважається цілими днями зі своїм коханцем, на полювання їздить, пиятики влаштовує.

— Я знав, що він безхребетний слизняк, але щоб аж так! — Міченого перекривило при думці про зятя.

Домаха написала, що керуватиме власним розумом і не потребує його «опіки». Відіслала не лише лист, а й його людей, яких він приставив «у помічники». І це витворила та, яка мала стати гарантією, що Віктор буде слухняним і дотримуватиметься всіх домовленостей!

Нічого, він із нею розбереться. А Віктору швидко нагадає, кому королівська високість завдячує своєю короною. Якби не Мічений, не бачити б слинтяю тієї корони, як власних вух. Він навіть не зумів прибрати племінника. Куди зникло те щеня — ніхто не знає. Утік, та й з кінцями. І добре, якщо його вже й на світі нема. А раптом з’явиться, викине якийсь сюрприз?

— Хоч бери й роби все сам! Кругом одні нездари, — бурчав він.

Лють трохи відступила. І знову запрацював мозок.

Решту того дня Мічений завзято коригував плани, віддавав накази, розсилав вивідувачів на пошуки Останнього Зрячого.
А ще… в його планах з’явився невеличкий, але дуже важливий додатковий пунктик — прибрати Домаху.