ОСТАННІЙ ЗРЯЧИЙ: "Науковий експеримент"

Середзим’я 319 року нового часу

Гео, десь у землях саваші

Братству вдалося випередити Міченого й захопити Останнього Зрячого. Благо старець таємно покинув Умбру ще до того, як Мічений отримав армію короля Віктора.
Древній чітко розумів, що тепер доводиться обирати між двох лих. Зрячий Келхун, хоч і дуже-дуже неохоче, пішов на співпрацю, цілком добровільно розмовляючи з Ібером. Головний Історик опрацьовував надану інформацію з професійною методичністю. Його цікавило не тільки те, що допоможе подолати Міченого — він жадав зрозуміти, чому нову людську цивілізацію було побудовано саме так, як є. Чому відбувалися «корекції»? Чи не боялися Зрячі, що «зразки й генетичний матеріал» закінчаться раніше, ніж їх дивна місія досягне успіху?

— Що ти хочеш, Ібере? — спокійно запитав Зрячий. — Я ж сказав, що вогнепальну зброю було знищено. Тож Мічений нею не скористається. У правдивості моїх слів ти сам можеш переконатися, адже саме Історики займалися опрацюванням цього питання. Ти, і такі, як ти, визбирували для мене всю потрібну інформацію, стягували всі рештки зброї та машин. Ібере, ти ж тоді добре розумів, що людство не повинно повернутися до зброї масового нищення.

Ібер підсунув стільця ближче, аби добре бачити обличчя старця.

— Який же ви, Келхуне... Таки мало в вас людського лишилося.

— Я логік. Моя справа — чинити максимально мудро. Без емоційних перешкод.

Історик нервово провів рукою по волоссю, зітхнув.

— І те, що ви спинили останню зачистку, що врятували повстанців — це теж була логіка, а не жаль від нищення такої кількості людей?

— Так, — ствердно хитнув головою Останній Зрячий.

Даремно шукав Історик у старці звичні людські якості. Усередині це вже була не зовсім людина. Та й зовні він мав небагато людських рис.
Тепер, без фірмового темного капюшона і об'ємної мантії Зрячих, він бачив перед собою дивне, худе створіння з сіро-блакитною шкірою. Риси обличчя ніби згладжені, без брів, голова лиса, очі білясті, без зіниць. Келхун не хвилювався й не боявся — він аналізував, прораховував, робив висновки.

— Ти жалкуєш, що врятував повстанців? — тихо спитав Ібер.

— Ні, Історику Ібере, не жалкую. Вони виконали свою місію. Ви виконали свою місію. Бачиш, Ібере, людство краще розвивається, коли мусить робити вибір.

Ібер відчував холодок спиною.

— Яку ще місію? Ми ж пішли врозріз з “ідеальним керівництвом”!

Зрячий підняв правицю й майже по-людськи потер підборіддя. Його довгі, тонкі пальці злегка тремтіли. Це нагадало Історику Хранителя Дрока.

— Я стомився, — повідомив Зрячий рівним голосом. — Ти вже дві години і сорок вісім хвилин мене допитуєш. Цікавили коди доступу до бібліотек, до таємних архівів, до капітанського відсіку корабля, до сховища посівного матеріалу, до кріокамер... І ти отримав, що хотів. Тепер ще бажаєш пофілософствувати?

Ібер підвів погляд зі своїх рук на неприємне обличчя Останнього.

— Скажіть, якщо людство на цій планеті самознищиться, чи буде це крахом вашої місії?

— Ні, Ібере. Це не буде крахом. Як науковець, ти знаєш, що негативний результат — теж результат.

— А як же всі ці ідеї, лозунги й мозковтирання про ідеальний світ — без війн, без голоду, без хвороб?

— Історику, ти був на флагмані. Ти сам довідався, що ковчег не один. І отака Земля, чи Гео — не одна.

Розмовляти з цією істотою Іберу подобалося все менше.

— Отже, є й інші експериментальні планети. І всі історії про спасіння людства — маячня?

— Ти, Ібере, теж непоганий логік, — скривився в імітації усмішки Останній Зрячий. Шкіра на його щоках дивно збрижилася.

— Тепер мене цікавить інше. Чому, при таких масштабах експерименту, ви не спромоглися створити обіцяний «рай на землі»?

— Тому що цей експеримент уже проходили. Навіть люди робили щось подібне.
Поясню на прикладі. На планеті Земля вчені провели маленький експеримент із гучною назвою «Всесвіт», — Зрячий зневажливо хмикнув, але продовжив: — Так називався соціальний експеримент над мишами.
Знаєш, чому для подібних дослідів використовують переважно гризунів? — запитав він Ібера і, не дочекавшись відповіді, продовжив:
— Все дуже просто. Біологічні процеси мишей і людей схожі. Отримати велику популяцію гризунів легко й дешево: вони швидко розмножуються, їх життєвий цикл короткий, тому результат експерименту можна побачити досить швидко.

— Саме тому над нами поставили таких довгожителів, як ви? — тихо кинув Ібер.

— Так. Це ж логічно, — знову ледь усміхнувся Зрячий. — Цілі досліду були практичні. Наприклад, зрозуміти критичну щільність населення, за якої в соціумі почне зростати агресія й виникне стихійний бунт. Це важливо, коли розраховуєш оптимальну площу. Взагалі, тема «зайвих людей» на Землі періодично набувала популярності. Населення планети стрімко збільшувалося, спустошуючи природні запаси не гірше, ніж миші комори. І це — попри те, що за межами «золотого мільярда» умови для існування більшості людей були далеко не ідеальні. А що буде, як усе ж таки створити ідеальні умови й дати всім усе? Ось це й вирішили перевірити на мишах. Експериментів було понад два десятки. І, як всі попередні, він закінчився апокаліпсисом «мишачого всесвіту».

Далі Зрячий заговорив рівно, ніби читав із книги:

— У баку розміром два на два метри і висотою півтора, з якого піддослідним вибратися було неможливо, створили примусовий «мишачий рай».
Комфортна температура, відсутність інфекцій, хвороб та хижаків. Води й їжі було вдосталь, так само, як і гнізд для самок.
«Рай» міг прогодувати до дев’яти з половиною тисяч і напоїти понад шість тисяч мишей — простору для життя було більш ніж достатньо.
Однак максимальна кількість особин у популяції ніколи не перевищувала дві тисячі двісті. Саме до такого числа розмножилися «адами» та «єви» — чотири пари мишей, яких помістили в цей «едем».
Кожні п’ятдесят п’ять днів кількість мишей подвоювалася. На триста п’ятнадцятий день темпи розмноження сповільнилися.
Коли популяція налічувала шістсот мишей, почала формуватися ієрархія, виникло певне соціальне життя — «мишача цивілізація». З’явилася каста «знедолених» — молодих особин, які збивалися докупи в центрі бака. Вони періодично ставали об’єктом агресії з боку «авторитетів», які в райських умовах жили довго і не поспішали поступатися молодим доступом до годівниць та самок.
«Знедолені» впадали у розпач, переставали захищати себе, своїх самок і потомство.
Згодом їхні самки почали виконувати функції захисту — виявляти невластиву їм агресію. Часто жертвами матерів ставали дитинчата, яких вони вбивали.
Намучившись, самки переставали народжувати, впадали в апатію, забивалися в кути.
Коли смертність зросла, а народжуваність впала, у популяції з’явилися миші, яких назвали «гарні» — бо вони більше не боролися за самок і територію, а лише їли, спали й до блиску чистили свою шерсть.
Зрештою, бездітні «гарні» та самки-одиначки, що відмовилися від розмноження, стали більшістю.
Обсяг популяції скорочувався, хоча тривалість життя мишей збільшилася з двохсот до сімсот сімдесяти шести днів.
На тисяча сімсот вісімдесятий день — серед достатку їжі, води та простору — помер останній мешканець «мишачого раю».