"Плаваючі землі"

Кінець осені 319 року нового часу

Гео, землі Платорії, десь біля Тіакуатля

Останні дні настрій у мандрівників був похмурий, хоча гори й Кам’яні Ворота вони минули майже без пригод. А тут, за хребтом, на Сема й Северина чекала несподіванка: клімат виявився теплішим, м’якшим, ніби зима й не збиралася приходити. Такий контраст вражав. Никій пояснив, що високе гірське кільце, яке обіймає ці землі, та теплі джерела створюють тут особливу погоду. Северину ця місцина навіть нагадала землі саваші.

Спускаючись від Кам’яних Воріт, мандрівники натрапили на великі отари овець. Далі вздовж річки розташувалися поселення, кожне з яких пишалося своїми сирами. Продукцію вивозили до Ацкапана, а дехто навіть далі. Місцеві майстри славилися ще й чудовими килимами та якісною фарбованою вовною, яку доставляли аж на базари Умбри. Ближче до міста простяглися широкі поля кукурудзи, плантації цукрових буряків і капусти. Часом їх змінювали помережані потічками низини з вогкими берегами, багатими комашнею і птаством. Там через потічки було прокладено кладки; жінки полоскали шерсть у їх прозорій воді. Вона виявилася теплою, тож Сем із Никієм навіть скупалися.

Коли сонце схилилося до обрію, подорожні дісталися околиць Ацкапана. Вологе вечірнє повітря наповнилося пахощами болотяної м’яти, меч-зілля та важкими випарами лиманного баговиння.

— До міста потикатися не будемо, — сказав Никій, спинивши коня й легко зіскочивши на землю. — Удень дороги до Плаваючих земель не знайти.
— Як це дороги не знайти? — здивувався Сем.
— Шлях відкривається тільки вночі, — пробасив Дмитро. — У них тут свої викрутаси. Самі побачите. Лишень спершу домовимося за конюшню й купимо човна.
— І слизоступи, — додав Никій.

Місцевий торгівець продав їм слизоступи й диво-човен — важкий, склеєний зі шкур, що згортався в рулон і пакувався в переноску, яку треба було нести вдвох. До човна додавався насос і короткі весла. Торговець охоче показав, як усе зібрати. Це було значно зручніше, ніж дерев’яний човен, який довелося б тягти на плечах.

Сутінки густішали. Над заболоченими берегами спалахнули вогники: спершу звичайні світлячки, потім значно більші, які мерехтіли в травах і навіть у темній воді. Дорога від міста вела кам’яною стежкою лише до невеликої площадки. Звідти тягнувся вузький дерев’яний міст, що губився серед очеретів. Северин глянув на воду й помітив там велетенських слимаків, що зеленкувато світилися. А далі, крізь хащі, тягнулися примарні смуги блідого сяйва.

— Це зроблено фарбою, — пояснив Никій. — Її варять зі слизу лиманських слимаків. Вона світиться й слугує дороговказом.

Вони рушили за мерехтливим світлом. Місток урвався, а спустити човна у цьому місці було неможливо: довкола стояли густі зарості очерету й рогозу. Лише вузька просіка розділяла їх, відкриваючи пряму «стежку» з чистої темної води.

— Для човна завузька, — констатував Северин.
— А вона й не для човна. Дивіться під ноги й робіть, як я, — сказав Дмитро і повільно ступив з містка прямо у воду. І це ж треба: він не провалився, а впевнено йшов по воді.
— Давайте, хлопці, не стійте, — підбадьорив їх Никій.

Северин із Рудим перехопили переноску з човном і рушили слідом. Відчувши під ногами опору, вони зрозуміли, навіщо слизоступи: без них важко було б триматися на слизькому шляху.

Йшли довго, аж поки попереду не з’явилася кругла червона мітка — знак кінця дороги. Озирнувшись, вони помітили праворуч зелене світло й звернули туди. Ще якийсь час пробиралися болотом, аж поки перед ними не розкинулося широке водне плесо, підсвічене Старшим Місяцем.

— Кожен, хто мандрує до Ацкапана, мусить оновлювати ці знаки, аби світіння не згасло, — пояснював Дмитро, поки вони надували човна. — Мешканці плавучих поселень часто ходять до міста торгувати рибою, яйцями та водяними горіхами. А от ацкапани рідко навідуються в Плаваючі землі.

Весла виявилися незручними й закороткими. Сем бурчав, що вони більше підходять для відганяння комарів. Довелося плисти, орієнтуючись на тьмяні буйки. І раптом у темряві почулися крики болотяних птахів. Усі четверо інстинктивно вхопилися за зброю.

З пітьми випливли два великі чорні човни з озброєними людьми. У місячному сяйві блиснув метал.
— Хто ви такі? — гримнув голос. — Що шукаєте тут?
— Нам треба бачити Кесалонія, — твердо відповів Северин.
— Нема тут такого.
— Ми знаємо, що він тут. Передайте йому: з ним хоче говорити внук Ігоря Відступника. Або проведіть нас, або пошліть по нього.

У відповідь пролунало глузливе сміхотіння:
— Проведемо, авжеж. А як не впізнає — відправимо на дно. Раки зрадіють.

«Тепер одна надія на те, що старий не забув імен із минулого», — майнула думка в Северина.

— Пливіть за нами. І без фокусів, — звелів той самий голос.

Те, що здавалося суцільним берегом, виявилося скупченням островів. Їх «привели» до одного з менших.
— Сходьте. Побудете тут до ранку, а тоді вже вирішимо, що з вами робити. Човна ми забираємо. Не рипайтеся.

Коли чорні човни зникли, мандрівники лишилися самі.
— Дивно, що зброю не відібрали, — прошепотів Сем.
— А навіщо? Якщо схочуть, дістануть і здалеку, — відповів Северин. — Лягаймо спати. До ранку нас не чіпатимуть.

Щойно засіріло небо, четвірка вже чекала вісників. Щоб не гаяти час, вони почали роздивлятися довкола. І було на що глянути.

Перед ними відкривалося диво: десятки плавучих островів, більші й менші, згуртовані довкола центрального. На ньому височіли темні кам’яні стіни — це й був Тіакуатль, самопроголошена столиця Плаваючих земель. Інші острови — рухомі поселення. На більших росли сади карликових фруктових дерев і городина. На менших стояло по кілька хатин. Деякі плоти просто позастилали очеретом, на них гелготіли гуси й крякали качки. Кілька зовсім нових островів готували для городини: понасипи глини, чорнозему, трохи піску, попелу і пташиного помету.