"Домаха їде до Міченого"

Кінець зими 319 року нового часу

Гео, столиця Мелагія, Верхні Землі

        Королева не знаходила собі місця. Їй усе здавалося, що слуги надто повільні.

– Ми так ще кілька тижнів будемо вибиратися. Скільки ще триватимуть ці збори?!

З пересердя вона копнула стілець, і той так загуркотів, що служниці аж підстрибнули.

Не те щоб Домаха хотіла побачити батька. Просто їй було цікаво, що він ще придумав. «В тому його листі  зовсім нічого не ясно…»

Вона знала, що батько незадоволений Віктором. Він час від часу писав Домасі вельми неприємні листи з «проханнями» повпливати на чоловіка. Хоча Домаха на Віктора впливу не мала й не могла отримати, як дружина. Їхній політичний шлюб складався зовсім не так, як того хотіли б вона чи її батько. Зате справжньою втіхою і сенсом життя стала влада.

Віктор цілими днями розважався в компанії своїх фаворитів, їздив на полювання, влаштовував костюмовані вечірки. Тож керувати країною доводилося їй. Домаха робила це вміло і з насолодою.

Мічений хотів керувати діями Віктора, адже той завдячував саме йому своїм правлінням. Префект Умбри без роздумів віддав йому за дружину власну доньку — як печать на їхньому усному договорі. Але префект не врахував того, що керуватиме країною не Віктор. І підданці підтримуватимуть саме її.

Домаха знала, що батько затаїв зло на Віктора, так само як знала й батькову любов мститися. Не виключено, що й вона тепер у немилості. Домаха не могла собі дозволити розкіш ігнорувати тривожні дзвіночки, які надходили з Умбри.

Після зникнення Останнього Зрячого, якого так і не знайшли, префект відклав захоплення влади над усіма землями та Умброю. Тепер він вимагав, щоб вона надала армію навесні. Королева відчувала, як насувається загроза, і знала, що часу в неї не багато. Відмовити Міченому — отримати безжального й підступного ворога. Дати йому армію — набагато гірше. А тепер батько «терміново» запрошує її в гості…

Поринувши у свої думки, вона навіть не помітила, як слуги стали виносити скрині та валізи з її речами. Повернулася до реальності лише тоді, коли служниця торкнулася її плеча:

– Пані, усе готово до від’їзду.

        Домаха Міднокоса відбула з палацу під охороною двадцяти добре озброєних воїнів та супроводу з двох служниць, чотирьох слуг і особистого охоронця, призначеного їй на час подорожі.

– Ще довго я мушу трястися в цій кареті? – запитала Домаха швидше саму себе, ніж когось із супутниць.

– Доки відійдемо достатньо далеко від палацу, щоб нас не змогли побачити з замку. Не гоже королеві їздити верхи, – сказала старша служниця. 

Домаха кивнула на знак згоди, але залишилася при своїй думці. Їй не хотілося давати Аминтах привід себе знову виховувати. Колишня годувальниця, а нині — старша леді Аминтах, це єдина людина, у любові і вірності якої Домаха не сумнівалася. Королева теж щиро любила цю горду жінку.

Їй пригадалося дитинство. Ті дні, коли маленька самотня дівчинка блукала величезним маєтком свого батька, шукаючи привидів та скарби. Навіть тоді вона була практично безстрашна — хіба лиш боялася саме батьківського гніву. Чи радше… батькової байдужості? Вона робила все, аби Мічений звернув на неї увагу: навчилася різним наукам, їздити верхи, стріляти з лука, навть метати ножі — це було своєрідне вибачення за те, що не народилася сином.

Батько колись сказав їй, що краще б вона народилася хлопцем, «так хоч смерть твоєї матері була б не даремною». Ті слова боляче ранили дитяче серце. Добре, що поруч завжди була Аминтах — добра й любляча, як справжня мати.

І ось сьогодні вона їхала до батька, якого не бачила вже чотири роки.

– Пані, тепер Ви можете пересісти в сідло, – почула Домаха приємний чоловічий голос.

Карета спинилася, і Домаха поспішила вийти «на волю». Королеві підвели її кобилу — розумницю з довгою гривою й не менш довгим хвостом. Кобилиця нетерпляче тупотіла ногами, відчувши знайомий запах.

Домаха легко вскочила в сідло. І… знов почула той самий голос:

– Королева бажає продовжити шлях?

Тепер Домаха нарешті роздивилася наданого їй охоронця. Ним виявився молодий чоловік зі смаглявою шкірою та довгим, чорним, зібраним у хвіст, волоссям. Його очі були темні, як ніч. Хоч і сидів він у сідлі, та Домаха помітила його високий зріст. І міцну статуру. На шиї в охоронця висіла дивакувата «прикраса» з зубів якоїсь тварини, а у вусі — кістяна сережка. Дивно, але королеві сподобався цей… дикунський вигляд.

Їхні погляди зустрілися — і жоден не поспішав відвести очей.

– Ви… не зовсім схожі на тих, хто зазвичай служить при дворі, – сказала Домаха, дозволивши собі ледь помітну усмішку.

– Мене вибирали не за схожість, Ваша Величносте, – відповів він тихо, але з тією впевненістю, яка не потребує гучних слів. – А за те, щоб жоден, хто нас зустріне, не наважився глянути Вам просто в очі.

– Глянути мені в очі, кажете?.. – прошепотіла вона. – І що буде, якщо хтось таки наважиться?
– Тоді я матиму привід показати, чому мене взяли саме в охорону королеви.

Її серце зробило ледь помітний стрибок. Вона не звикла, щоб із нею говорили так — без страху, без плазування, із тією теплою, стриманою зухвалістю, легкістю, якої їй так бракувало.

– Як тебе звати? – запитала вона, затримуючи погляд в його темних очах.

– Сатха, Ваша Величносте. 

– Що ж, Сатхо… – Домаха примружилася, – сподіваюся, ти не тільки гарно говориш, а й гарно тримаєшся в сідлі.

– Перевірите, коли ми рушимо, – відповів він.

Вона також усміхнулася. І вперше за довгий час відчула щось схоже на цікавість. Не політичну, не обережну — а ту, справжню, жіночу. Ой як невчасно! Хоча...