"Дорогою по громові труби Кесалонія"

Кінець осені 319 року нового часу

Гео, дорогою до земель Платорії

Розмова про “громові труби” повисла у повітрі важким передчуттям. Сем і Северин переглянулися — обом стало зрозуміло, що упустити такий шанс вони не можуть.

— І де той чолов’яга, про якого ти казав? — нетерпляче спитав Северин.
— Його звати Кесалоній.— відповів Фйорд. — Він колишній СА Умбрійської Бібліотеки. Тепер ховається десь на Платорії. Тікаючи зі столиці він прихопив заборонені записи: креслення вогнепальної зброї і рецепти зарядів. Скажете йому, що від мене, і ти, Северине, розкажеш йому, чий ти син. Він знавав твого діда, бо разом були серед повстанців. Може це допоможе налагодити мости зі старим параноїком. А ти, Семе, скажи йому, що я назвав його старим параноїком.

Северин напружився:
— Ти певен, що він ще живий і що пам’ятає тебе, чи мого діда? Скільки ж йому років?

— Якщо живий я, то й він має бути живий, — посміхнувся Фйорд, хоч у його очах промайнула тінь. — В Умбрійській конторі над ним попрацювали, щоб подовжити термін експлуатації. Зараз йому під сотню, а може й за. Трохи молодший за Історика Ібера. Кесалоній тобі може багато цікавого розказати, бо старші геоти — як одна велика родина: всі одне одного знають. Але до Кесалонія не так просто дістатися. Старий дідько живе десь на Плаваючих землях. Хоча Платорія формально підкоряється Зрячому, вона, по своїй суті, майже автономна. Останньому Зрячому їх там важко контролювати: всюди болота, вода, тропи охороняються, купа пасток, і чужинцям не раді. Це Зрячий Амадей їх тримав у кулаці, коли в столиця Платорії була його основна резиденція. А павутиння Останнього туди не дістає, як би не старався. Ну не приживаються намісники, хоч плач. Певно, тамтешнє повітря, кхе-кхе, не сприяє умбрійському контролю, — реготнув Фйорд.

— Тоді вирушаємо негайно. Якщо Мічений справді має подібну зброю, ми мусимо знайти того Кесалонія. — вхопився за слова Фйорда Рудий.

— Голопупику, — злегка гаркнув Гефест, находу витираючи руки від кіптяви, — ти не розумієш, у що встрягаєш. Те, що ти називаєш "громовими трубами", — спадок часів до Великого Забуття. Їхні творці розірвали власні землі на шматки. Хочеш, щоб і наш світ згорів у полум’ї? Останній Зрячий заборонив будь-яку вогнепальну зброю та війни. 

— Дядьку, — обурився Рудий Сем, що його повчають, мов малого,— Останній Зрячий втрачає владу. Ми мусимо подбати, щоб наш світ не впав під п’яти Міченого.

Гефест наклав на племінника важкий погляд карих очей, а потім зітхнув і сказав:
— Гаразд. Але я дам вам двох надійних людей, які знають дорогу. — безапеляційно постановив головний коваль, а побачивши кислу фізіономію племінника він додав  — У будь-якому разі — точно краще за вас. Без них ви дідька лисого знайдете, а не Кесалонія.

       У дорогу рушили ще до світанку. Виїхавши з-під захисту порослих лісом пагорбів, мандрівники відчули, що світ уже дихає холодом. Світанок посріблив траву, а з ніздрів коней виривалася пара й осідала інеєм. Група просувалася вузькими стежками, що вели на північний схід, до темних гребенів невисоких Сірих гір.

Попереду їхав Северин, часом виринаючи з важких дум і приглядаючись до навколишнього світу. Його не відпускала думка про креслення “громових труб”, що це змінить хід війни. Але... Чи витримають люди таку силу, таку спокусу? Чи варто повертати вогнепальну зброю з небуття? У голові Рудого Сема в цей час теж роїлися подібні думки, проте все більше він згадував Айолу. Вперше в житті його серце вразило кохання і він не знав що з тим робити, коли омріяна жінка так далеко.

    Біля полудня вони дісталися невеличкого села, де з комина кожної хати вився димок, а в повітрі пахло сушеними грибами. Воно й не дивно, бо ніхто з селян не прогавить нагоди зробити добрі запаси лісових дарів. Зими в цих краях не слабші, ніж у Верхніх Землях, а тому хороші запаси не завадять.

— Треба привал зробити. І так у дорозі від світанку, — смачно позіхнувши, мовив до Северина Сем. — А цим двом, — кивнув він на нав’язаних дядьком няньок-провідників, — хоч би що.

Северину він зараз справді нагадував ображеного підлітка. Того самого, що колись утік із ковальського хутора, аби побачити світ, і згодом прибився до мандрівної групи археологів на чолі з Істориком Ібером. Замість ковальської справи Сем опанував роботу збирача артефактів та молодшого писаря. А вже згодом, коли йому відкрили таємницю Братства Хроноса, він узявся за небезпечну справу повстанців. Згодом виявилося, що і його дядечко зовсім не такий простий, як думав Сем.

— Е-е… яке це “хоч би що”? Ми теж не відмовилися б від гарного обіду… і посидіти трохи… на чомусь, що не гойдається, — пробурчав Никій і гукнув до Дмитра, що їхав трохи позаду: — Правда ж, Дмитре?

— Так, давайте зробимо привал, — гучним басом відповів Дмитро, поправляючи шлейку сумки, що терла йому шию й смикала за волосся. — Це ще тільки початок, а дупу вже собі намуляв. Щось сідло незручне.

— Та тобі все незручно, коли не ти за головного, — спокійно мовив Никій. Він добре знав, як Дмитро любить командувати. Гефест не раз був змушений трохи пригасити його полум’я, аби той не розпочинав своїх улюблених розбірок — “Хто тут головний?”. Та попри складний характер, Дмитро залишався надійним хлопцем.

     Селяни прийняли подорожніх якщо й не з радістю, то вже точно з неприхованою цікавістю. Чужинців у цих краях бачили нечасто, тож гості стали для них безкоштовною розвагою: приїхали — поїхали, а розмов вистачить іще на дві неділі.

У заїзді, куди мандрівники завернули «під’їсти по-людськи», за господиню була молода вдова — кругленька, вертлява пташка.

— Що ж це вас, хлопці, до нас перед зимою занесло? На полювання чи як? — поцікавилася вона, ставлячи на стіл глиняні миски з паруючою грибною юшкою.