БРАТСТВО ХРОНОСА: "Ковалі з Тевторнії"

Середина осені 319 року нового часу

Гео, поблизу міста Тевторна

Хутір чималий. Одразу видно, що справи тут йдуть доладньо: добротні та охайні будинки, пишні сади, чимало землі в обробітку, худоба на випасі, чути, як гелгочуть гуси, сокочуть кури – усе це говорило про достаток і працелюбність тутешніх людей. Повіддалік від дерев'яних хат, ближче до широченької річки, стояли кілька специфічних будівель. Особливо виділялися дві високі та моцні споруди з каменю, криті черепицею, з широчезними відкритими двополовинними дверима та невеликими вікнами, розташованими майже під дахом. З широких коменів валив дим. Звідтам лунав брязкіт металу, басисті чоловічі голоси та важке гупання молотів.

Не гаючи часу, Рудий рушив у бік однієї з будівель і зник у темному проваллі дверей. Северин увійшов слідом. Усередині пахло димом і гарячим залізом. Десь у напівмороці важко захекали міхи, над якими трудилися двоє хлопців, і в горні прокинувся трохи задрімавший жар. Біля ковадла стояв височезний і м'язистий чоловік, який саме брався за нову заготовку. Побачивши Сема, коваль видав здивоване "Оце таааак!" і широко посміхнувся, показавши чималу щілину між верхніми зубами.

Не дивлячись на помічників, коваль махнув рукою – й ті одразу вийшли з кузні. Тоді уважно глянув на Северина, обличчя якого освітилося багряним світлом від горна і, не відриваючи очей від чужака, спитав:

– Де тебе носила лиха година?
– Дядьку, хоч і розкажу – не повірите, – відповів Рудий Сем.
– Дивлячись на цього хлопця, – кивнув він на Северина, – повірю чому завгодно. Надто вже якась знайома мені його фізія.

– Він син короля Верхніх Земель.

– Ааа. То он кого ти мені нагадуєш! Знав я, знав я твого батечка. От тісна земля! Де Верхні Землі, а де ми!

– Дядьку Гефесте, він з нами, – сказав Сем, дивлячись ковалю в очі.

– Та це я вже давно зрозумів, – реготнув здоровань і обома руками пошкріб у короткій рудій бороді. – Інакше якого б дива йому сюди пертися. А ти, Голопупику, змужнів за ці... ееее... скільки ж це?

– Чотири, ми не бачилися чотири роки.

– Еге ж. Довгенько ти згадував дорогу додому... Давай розказуй, що і до чого. Бо надто вже лиховісні доходять до нас новини.

Бесіда переросла у тривалі посиденьки за столом у ковалевій хаті. Гостям подали добру вечерю, а ніч вони провели на горищі стайні, серед пахощів цьогорішнього свіжого сіна. Северину згадалися ті ночі, коли він отак з друзяками ночував на горищі замкових стаєн, обговорював якісь новини, пригоди, слухав легке пофиркування коней.

– А чого це Гефест називає тебе Голопупиком? – раптом запитав Северин і, невтримавшись, пирснув зі сміху.

– Бо як я був малий, то чогось не любив одягу. Щойно мене вдягали, я все скидав і бігав по двору голопупий.

– Добре, що ти позбувся цієї звички, – знову приснув Северин.

Рудий теж розсміявся, аж сльоза зо сміху виступила. А тоді вони вже й заснули.

       Відпочивши як слід, друзі взялися до роботи. Дядько Гефест не міг натішитися такими помічниками. Працювали завзято, видно було – діло їм до душі.

– А ви, хлопці, якісної руди привезли з собою. Матеріал є, ось тепер ще, з дня на день, руки прибудуть. І тоді вже наше діло добре піде. А зараз давайте облаштуємо ще хоч одну кузню. Місця треба багато.

Роботи вистачало. Але всі чоловіки і хлопці цього віддаленого хутора були свої, надійні люди, а тому старанно допомагали. За два дні прибув коваль Фйорд і привів з собою цілу команду: молотобійців, горнових, посудників, підмайстрів.

Дехто з хуторян глипали недовірливо на чужинців, але Гефест у ньому був певен. Фйорд так звернувся до стривожених хуторян:

– Разом працювати маємо. Сказав, що допомагатиму, а слово моє міцне, як ті мечі, які саме виготовляються і як ті, які виготовляв ще мій батько, – серйозно промовив він, а тоді весело додав: – Я люблю їсти, пити вино, люблю спати, люблю жінок та й працювати люблю. Ви, я певен, теж це все любите, то ж спільну мову і спільні теми ми знайдемо. А за гарною розмовою і робота швидше робиться.

Місцеві ковалі заусміхалися. Не минуло і пів дня роботи, як Фйорд уже став душею цієї ковальської гвардії.

       Зазвичай наконечники стріл кували швидко — десятки штук за день, а командою ще швидше. Мечі — це тижні роботи: кілька разів перековували, загартовували, шліфували, оздоблювали.

Ковалі працювали майже без перепочинку. Фйорд навіть послав у передмістя підмайстрів, аби купили кілька діжок доброго квасу та пива для втамування спраги. За роботою він час від часу мріяв уголос, що повернеться в рідне Тріополі й стане виноробом, бо тамтешні вина кращі за Умбрійські.

        Дим та гарячий чад від кожної кузні, здавалося, нагрівали все довкола. Осінь тут ще й не думала золотити дерева. Сонце світило ясно, мов сама природа сприяла їхнім задумам.

Гефест виніс десяток клинків. Фйорд взяв один, змахнув над головою, розглянув інші:

– Добре, – нарешті мовив він. – Хороша вийшла зброя. Буде знати Мічений, які добрі майстри наші люди по залізному ремеслу.

Над хутором все клубочився густий дим. Метал дзвенів, сипалися іскри...

Сем, обтяжений думками, сидів на колоді біля кузні й дивився, як Северин вправно допомагає молотобійцям. Фйорд, задоволений, роздавав накази, а дядечко Гефест перевіряв кожен клинок, наче батько, що приймає у світ своїх дітей.

"Ми куємо мечі, наконечники стріл та списи… А якщо Мічений десь дістав щось краще? Щось небезпечніше… А якщо йому вдалося відшукати вогнепальну зброю? Тоді всі наші клинки будуть ніщо проти їхнього вогню. Чи точна у Ібера інформація?" — розмірковував він і аж здригнувся, коли лягла йому на плече правиця Северина. Їхня кузня зробила перерву і він вийшов подихати. 

— Якого дідька підкрадаєшся?! — сердито гаркнув на нього Рудий.

— Побачив, що ти носом у землю вперся, ледь не плачеш, та й підійшов. — і собі буркнув на друга Северин, сьорбаючи воду з надщербнутого глека.