"У селищі людей-кішок"

Гео, Низинні ліси, 315 рік нового часу

         Жінки племені оточили прибулих. Сатха сподівався, що знайомство пройде мирно. Чужинцю могли запросто зняти голову за вторгнення на територію саваші. Але жінки-кішки були напрочуд миролюбні. Можливо, що така поблажливість – наслідок тривалого перебування в племені людини. Зрештою, вони звикли до Сатхи.  

 – Шаба раш сарр!  – почулося з боку селища. Це натовп сповістили про наближення Матері.

      Войовниці розступилися. І чорні очі Сатхи зустрілися з зеленими іскрами очей Шандри. Вона була, м'яко кажучи, не в гуморі. Урдін не прогавив моменту і зробив так, як його навчив Сатха. Діставши з похідної сумки красиву шкуру одного з впольованих ними гірських хижаків, він шанобливо поклонився і подав дар Матері Племені. Шандра велично прийняла подарунок, але юнак бачив, що наставниця все ще кипить. Вчинок Сатхи поставив її в дещо дурне становище. На неї, на Верховну, дивилося плем’я! І хлопець це розумів. Але і кішці доведеться зрозуміти, Сатха вхопився за можливість повернутися до світу людей. 

        Шандра отримала титул Матері Племені нещодавно. Знання, характер і мудрість зробили її чудовою правителькою. Тепер в її житті лишалося все менше місця для Сатхи. Хлопця кликав світ людей. І кішка розуміла, що вже час відпускати цього "людського сина". 

 – Аш Сатха хода хісі саваші? Вирішив пригостити саваші людським м’ясом?  – запитала вона Сатху, навіть не привітавшись.

– Отах, хаташі Шандра! – привітався Сатха з правителькою. – Аш сірано ва Сатха. Дра мата Урдін. Я його зустрів в глибинних лісах. – Сатха переходив від мови саваші на людську й навпаки, аби всі зрозуміли ситуацію.

– І обов’язково було його тягти в селище? – вусики на обличчі Шандри посмикувались, а хвіст звивався.

– Він один з відступників, утікач. Він може провести мене сірою зоною до людей. Зрозумій, він мого племені. Як я міг його покинути? 

– Він що, не вміє вижити і лісі? – здивувалася Верховна. 

– Дра оха гепок, – сказав з усмішкою Сатха, і натовпом прокотилося веселе "хіу-хіу", що означало сміх, – Я його попередив, а той сказав, що сам розбереться. Підійшов до надто близько… смердів майже цілий день, хоч і мився більше десятка разів. Хіку госо! – Сатха закрив рукою носа, демонструючи, як пах Урдін після того, як додумався вполювати ящура гепока.

Племя вибухнуло сміхом. Навіть Шандра невтрималася. 

– Ти правий, – засміялась вона, – наші ліси йому не знайомі. Я розумію твоє бажання допомогти цьому хісі.

Потім вона запитала те, що останнім часом не давало їй спокою:

– Ти хочеш піти з ним до своїх?

– Я про це багато думав, – серйозно сказав Сатха.

 Шандра трохи насупилася.

– Ти справді  маєш йти до своїх. Не правильно тобі лишатись з нами. – тут вона зрозуміла, як це могло прозвучати і додала: – Не подумай, я не жену тебе. Ти мені як син, але ти маєш  знайти своє місце.

– Я сумуватиму за тобою, і за плем'ям. Ми вирушимо завтра. 

        Зараз перед Шандрою стояв не хлопчак, а чоловік. Вона знала, що рано чи пізно Северин покине плем’я саваші і повернеться до людей, але розлука з ним торкнулась її серця печаллю.

         На честь гостя плем'я організувало вечерю. Урдіна здивувало, що приготуванням їжі у них займаються чоловіки. Чи самці? Чи як їх там правильно назвати?!

– Ці кішечки такі милі. Нам про них розказували чимало страшних байок. – бурмотів в бороду Урдін, поки йому накладали в миску соковитих шматків м'яса з чимось схожим на боби. – Доречі, де будемо ночувати?

– Моя хижина цілком придатна для такого почесного гостя, як ти. Там комфортно. Думаю, тобі варто буде помитися після вечері.

– Нащо? Невже ще не вивітрився той огидний запашок? – насторожено поцікавився бородань. 

Сатха не міг приховати усмішки, хоч і дуже силувався:

– В тебе підливка аж за шиворіт натекла. А ти що, гепока згадав? Геж?

Урдіну не дуже подобалось згадувати зустріч з тим ящуром. Рептилія добряче його забризкала, аж очі виїдало від смороду.

– А знаєш, – став розказувати Сатха, – мені теж одного разу довелось таке пережити. Шандра тоді вигнала мене ночувати просто неба. Ефект тримався понад два дні.

– Ого! Як ти витримав? – бороданя явно вразило таке зізнання, в його очах з’явилося щире співчуття.

– Просидів довгий час по шию у воді. – скривившись, чесно відповів Сатха. – Ну годі! Давай їж, а то завтра такого вже не буде.

Урдін задумавшись почухав бороду, а тоді запитав приятеля:

 – Ти тут довго прожив?

– Трохи більше чотирьох років. Довгенько, ге?

– Еге ж.

         Пізнього вечора двоє підвипивших представників людського роду вклалися спати в апартаментах Сатхи. Після сирих джунглів... це було просто божжжжжественно!

         Вранці Сатха поклав до сумки кілька особливо цінних для нього речей: свій дитячий срібний пояс і туніку з вишитим вовком – пам'ять від матері, батьків мисливський ніж і материну книгу з родовим гербом на обкладинці. Все інше, надбане за час життя у племені, пороздавав друзям.

– Сину мій, – звернулася до Сатхи Шандра. – Так, не дивуйся. Ти мені, як син. Я повертаю тобі твоє ім'я, дане тобі батьками. Тепер ти знову Северин. Хай Велика Матір веде тебе довгим життєвим шляхом! 

Северин був розчулений. Ледве знаходив слова від хвилювання:

– Дякую за науку, материнську турботу... Життя тут змінило мене в кращий бік.... Я вдячний. Все життя вас пам'ятатиму. І... Я пишаюся ім'ям Сатха, що моєю мовою значить Вовк. Вовк на гербі мого батька...

      Вони обійнялися з Шандрою за людським звичаєм. І чоловіки рушили в далеку і небезпечну дорогу.