"Слід людини"

Гео, Низинні ліси, 315 рік нового часу

(за чотири роки до основних подій)

       Сатха йшов по витоптаній ногату стежці, яку вони проклали перекочовуючи з низин на скелясті пагорби. Продираючись крізь зарослі ліан і папороті він уважно вдивлявся в гущу майже тропічної зелені. П'ять років життя серед племені саваші значно змінили його, як ззовні так і в середині. Тепер це вже був не пихатий і впертий хлопчина-підліток з Верхніх земель, а високий і сильний молодий чоловік, вправний мисливець.  

      Саме живучи в племені він оцінив, яку службу послужили йому навички отримані завдяки батьковій непохитності у переконанні, що син не повинен цуратися землеробства та ремісництва. Також хлопець багато часу свого дитинства проводив серед вояків та за книгами. Така освіта стала йому у пригоді. А у саваші він навчився стриманості, спостережливості, спритності. Тепер він знав як вистежити і вполювати звіра, як читати сліди, як зробити засідку. Незвичайне становище дозволило йому опановувати бойове мистецтво та лікарську справу, що були прерогативою жіночої частини племені. На нього не розповсюджувалися загальні закони матріархального суспільства. Часом Сатха практикувався в гончарстві та ковальському ремеслі. Загалом, вчився він напрочуд пожадливо.Та й що йому лишалося окрім навчання?! Він не вписувався до груп «ровесників» з племені і був відгороджений від собі подібних. Сатха дорослішав і бажання повернутися до людей ставало дедалі сильнішим. 

       Зараз він мав вигляд справжнього дикуна.  Навряд хтось з "цивілізованого" світу людей зміг би упізнати в ньому сина короля. Все тіло Сатхи було вкрите рудою маззю з суміші глини, рослинної олії, екстрактів трав та стовченої в найтоншу пудру яскраво-червоної вулканічної пемзи. Мазь надійно захищала шкіру від укусів комах. А ще… вона робила його схожим на саваші — така собі мімікрія. Чорне волосся юнак зібрав у косу, вплівши в неї кілька разків зубів велетенських болотяних змій  — трофеї, які він здобув на полюваннях. З одягу на ньому була лише коротка набедрена пов’язка із зеленої зміїної шкіри  —  нещодавня обновка. Мав ще з собою саморобного лука, кілька гострих ножів на поясі, плетену з хутра мотузку та меча, що висів за спиною. Припасів не брав — справжній мисливець може поживитися тим, що вполює. 

      Останнім часом Сатха наважувався полювати там, куди саваші рідко заходять. Дехто з племені вважав, що він такими виходками тішить власну пиху, але насправді ж, і Шандра це давно зрозуміла, він хотів зустріти подібних собі.

      Хоча до сірої зони, де часом з'являються дослідники та нелегали, не так вже й далеко, агресивність і розміри місцевих хижаків відбивають у людей всяке бажання сунути носа вглиб лісу. Тож шанси зустріти тут представників людства майже дорівнюють нулю. 

      Юний мисливець йшов обережно. Він тепер також був частиною джунглів, в яких безперервно йде боротьба за життя. Напад, оборона, тріумф перемоги і смерть перекликаються на всьому просторі лісів. Перемагає сильніший або найхитріший, а слабкий помирає.

       Сатха прямував до струмка, де було прекрасне місце для полювання на вуако. Тут водилися кажани небачених розмірів. Один такий красень міг підняти в повітря добре зажирілого старого ногату! Мисливець розглядав сліди залишені на піщаному березі: деякі  належали широконосим шимпанзе, що в цю пору року розселилися у більш високих частинах лісу; інші належали різноманітному птаству та рептиліям. Але одна пара була для Сатхи неочікуваною і особливо цікавою – людські сліди. Відбитки взуття. Зовсім свіжі. Отже, той, хто їх залишив, був недалеко.

       Раптом в лісові тиші просвистіла стріла і крик смертельно пораненого вуако вказав її ціль. Сатха інстинктивно присів, ховаючись за стовбуром дерева. Він добре чув тріпотіння крил, шурхіт листя і глухий звук впавшого на землю тіла здобичі. Юнак безшумно наблизився до місця несподіваного полювання. Обережно розсунувши гіляки кущів, він побачив, як всього за декілька кроків, якийсь чоловік, з луком в руках, нагнувся над здобиччю. На мисливцю була сіра туніка з широким чорним шкіряним поясом і коричневі шкіряні штани.

"Не найзручніший одяг за такої вологості." — подумав Сатха, дивлячись на коренастого і дужого бородатого чоловіка середніх літ.  Його волосся було таким же чорним як і у Сатхи, лише трохи посивіле, коротке і кучеряве. Поруч з незнайомцем лежали спис та двобічна сокира. Ставши на одне коліно бородань роздивлявся впольовану істоту. Постріл був напрочуд влучним — вуако помер майже миттєво.

       "Хто ж цей незнайомець? Ану як вийти до нього?" — звучали питання в голові Сатхи, доки спостерігав як чоловік вправно оббіловував здобич. Майже тремтячи від хвилювання і цікавості він почав наближатись до несподіваного гостя, який так легковажно понадився в Низини, та ще й перед ливнем, що може тривати кілька днів.  

        Хмари швидко густішали, важчали. Звиклого до місцевих погодніх сюрпризів Сатху це не здивувало. А от незнайомець, коли впали перші моцні краплі і над лісом покотилася лавина грому, став швидко запихати найм'ясистіші частини туші в мішок. Щось йому доведеться лишити — все не понесе.

     Коли Сатха переконався, що прибулець немає чіткого плану дій відносно погоди — вийшов з укриття. Бородань інстинктивно вхопився за сокиру і зупинився в загрозливі позі. Якийсь час двоє людей дивилися одне на одного. Першим заговорив Сатха:

— Я не підніму на тебе зброї. Хіба що ти нападеш першим. — сказавши це, Сатха здивувався тому, якою незвичною зараз йому чується людська мова. Відвик.

Незнайомець повісив сокиру на пояс:

— Не збираюся нападати. Хіба що ти змусиш. — почувся його басистий голос.

— Ти хто? Що робиш в цих лісах? — запитав Сатха.

Незнайомця теж зацікавила така зустріч. Спершу йому здалося, що перед ним якась тварина чи хтось із дикунського племені людей-кішок,  але він швидко зрозумів, що це людина, чоловік. Тому, не бачив причин щоб не відповісти: