"Шлях через Плакучі степи"

Кінець літа 319 року нового часу

Гео, Плакучі степи

           Вони поспішали. Адже невдовзі, щойно степ перестане плакати, почнеться сезон вигорання трави. Сильний вітер допоможе перетворити все довкола на пекло, що стане ще одним етапом дивного природнього циклу тутешнього життя.

        Причини загорання ще не встановлені. Спочатку кенпу залишають рівнину і йдуть в гори, потім ногату закінчують свої шлюбні ігрища і впадають у сплячку, сховавшись від вітрів та вогню в свої глибокі нори. Нічний "плач степу" свідчив, що час ще є. Ці звуки видавали тисячі ногато. Від моменту, коли сідало сонце і десь трохи заопівніч в степу чувся їх плач. Якщо не знаєш хто видає ці звуки, можна подумати що це люди у великому горі. Причому, у мленьких ногато голоси басистіші, а у великих самців тонші і рипучі. Страшно знаходитись вночі посеред високих трав, бачити спалахи жовто-зелених очей і чути ридання. Коли Ібер вперше поночував в цьому степу то думав що божеволіє.

            Северин обвів очима горизонт, де білі хмари зливалися з сизими китицями ковили. Вона тут просто процвітала, підживлена залишеним дикими стадами кенп гноєм. Всюди, скільки сягав погляд, гойдалися білі хвилі, без кінця і краю. Лише де-не-де виднілися невисокі чагарники. Сонце вже покидало небосхил. І щойно воно сяде – степ наповниться моторошними звуками. 

             Молодший Історик Ідум спокійно дрімав в сідлі кенпу Аякі. Підстаркуватий волохань вмів, як жоден інший, знаходити шлях між скель, а в степу був просто неперевершений. Його широка спина могла б вмістити на собі невелике односпальне ліжко. Тож Ідуму змайстрували зручну конструкцію, аби він міг спокійно набиратися сил. І він, здебільшого, дрімав. Северину дісталася нетерпляча і хитра самиця Крія. Сем зручно сидів на потужній спині здоров'яка Трото. Для Айоли, Стокрока і Галії вдалося придбати трійку молодих, але добре вишколених кенпу. Іберу припав до душі звірюка сивої масті і очима різного кольору. Праве – блакитне, а ліве, таке як у всіх кенп – чорне. Звали його Фір. Коли Історик віддавав йому команди, той завжди повертав до нього ліве вухо. Бо на праве вухо, як запідозрив Ібер, Фір був глухий.

          Хоча всі кенпу вміли досить швидко рухатися, швидкість ніяк не дотягувала до кінської чи верблюжої. Але великою перевагою було те, що їх шестипалі лаписька чудово справлялися з подовбаною норами ногату поверхнею. Коні у степу просто покалічили б ноги. 

 – Гаразд, друзі. Переночуємо тут. – сказав Ібер. – Всерівно сонце от-от сяде. 

   Він зупинив свого кенпу, і спішився видивляючись зручне місце для ночівлі.

– Сем! Йди-но допоможи розгорнути наш маленький табір.

– Залюбки! Нарешті щось перекусимо, відпочинемо. – потягуючись і розминаючи ноги відгукнувся Рудий.

Айола одразу підійшла до брата. Той вже не спав. Видно було, як тяжко йому миритися з власним безсиллям. І хоч самостійно вибратися з носилок виявилося для нього ділом досить складним, майже непосильним, допомоги він просити не поспішав. Карамонів тюремний курорт таки добре підірвав здоров'я Молодшого Історика. Після кількох невдалих спроб зробити це самостійно, він з вдячністю прийняв допомогу Іберового учня.  

 – Обережніше. – гримнула Айола на Северина, коли брат ступив на землю, хитнувся і ледь не впав. – Міг би його підтримати.

– І чому я так просто вислуховую твої претензії? – запитав Северин швидше самого себе... і подумав, що наступного разу хай про них турбується Рудий. Недарма ж він весь час увивається біля цієї фіолетовоокої кралечки з кепським характером.

           Сонце зовсім заховалось, лише червона пляма на заході видавала його колишню позицію. Як і кожної ночі, степ наповнився плачем і підвиваннями. Але жахливі співи ногато вже не дошкуляли мандрівникам так, як у перші ночі. Команда навіть примудрялася спати під гнітючі пісеньки місцевих землерийок. Коли бачиш цих тварин вдень – нізащо не подумаєш, що вони можуть видавати такі звуки. Шестиногі пухнастики мали дуже милі, майже котячі мордочки з величезними очиськами. Саме ці очиська ночами миготіли в траві жовто-зеленими пекельними вогниками.

          Мандрівники сиділи навколо обкопаного колом багаття, вечеряли і обговорювали подальші дії.

– Ви ж знаєте, що тепер наше завдання – це знайти Зоряний Ковчег. – говорив Історик Ібер, – І ми маємо зробити це раніше за Міченого. Він не просто хоче перебудувати всю систему влади. Він хоче стати богом на землі. Досі не розумію, як йому вдалося, але на його бік перейшли два Хранителі. Також він заручився підтримкою короля відступників. Кілька років тому він видав за нього свою доньку Домаху. 

– Уявляю, як Віктор радів своєму весіллю. – пхинкув Северин.

Всі, окрім Ібера, здивовано подивилися на нього.

– Ну то що, Северине, розкажеш нам хто ти і звідки? – запитав Історик свого учня, – Я знаю, що Хранитель Дрок тобі наказав мовчати про це, до слушного моменту. Думаю, зараз вже можна. 

– Здогадувався, що ви, Історику, знаєте, хто я і звідки. Саме через моє походження Хранитель Дрок обрав мене до вашої команди.

– То хто ж ти, бляха, такий. Кажи вже. – підганяв його Сем.

– Я син короля Дала Відступника, його законний спадкоємець. 

– І убивця. Нам відома ця історія про твоє невдале захоплення влади і подальшу втечу. – пробасив Стокрок, поглянувши на Ібера. Попри сказане, він усвідомлював, що якби все було саме так, Хранитель Дрок не призначив би Северина до Ібера в учні. Помічник Історика лютував, що і від нього приховали цю інформацію. 

– Стокроче, мені не вперше чути подібне. Це Віктор, мій дядько, розпустив такі чутки. І саме він, я переконаний в цьому, причетний до смерті моїх батьків і старшого брата. 

– То чого ж ти втік? – запитав Стокрок.

– Бо дядько все так гарно спланував, що нічого окрім показової страти, як батьковбивці і зрадника, мене не чекало. Завдяки вірній подрузі моєї матері я встиг втекти з королівства.