СПАДКОЄМЕЦЬ: "Втеча спадкоємця"

Гео, місто Мелагія — столиця Верхніх Земель

310 рік нового часу

(за дев'ять років до основних подій)

 Северин прокинувся з відчуттям, що в кімнаті він не один –  знайомі зелені очі дивились на нього з темряви. Він бачив обриси високої фігури, з гривою темного волосся і довгим хвостом.

— Шандра!? Ти чого тут?

— Я попереджати тебе про дядька прийшла. Він бажає тобі смерті, — відповіла вона, а потім люто прошипіла: — Шаба сарму аїшра!

Хоч Шандра вже розмовляла мовою людей та лаялася вона виключно мовою саваші.

Хлопчина вже знав, які чутки ходять, та поки що ніхто не посмів кинути звинувачення йому в обличчя. Він ще по-дитячому вірив, що якщо закрити очі і ігнорувати проблему — вона зникне. Віктор, його рідний дядько, наказав сидіти в покоях, доки він все владнає, і Северин послухався. 

— Віктор каже людям, що вбивця є ти.

— Ні, він вірить, що я не винен! — емоційно заперечив хлопець Шандрині слова, все ще чіпляючись за примарну обіцянку безпеки. 

Жінка-кішка зашипіла і підійшла ближче. 

— Ти помреш – дядьку корона. Тут колом зло. Маєш піти. Моя честь наказує мені берегти тебе.

       У цього високого і худощавого, такого схожого на матір хлопчиська, була розумна голова і Шандра знала, що він їй вірить. 

— Я йому помщусь. Помщусь! — вигукнув хлопець з вогнем у очах, але одразу осів, вхопився за голову і майже прошепотів: — Зараз у мене недостатньо сил, та я прийду по його душу, і тоді він, живий, заздритиме мертвим.

— Моє плем’я прийме тебе — сина мудрої жінки і чоловіка, що правив з честю. 

— Я повернуся, Шандро. Я маю помститися їм за батьків. Вони не дали мені навіть побувати на похороні... — шепотів хлопчина, розмазуючи злі сльози і водянисті шмарклі.

— Ти візьмеш своє слушної миті. Зараз не час. Йдемо до саваші.

Северин мовчки дістав із під ліжка зроблену з наволочки темно-синю торбу і показав Шандрі.

— Я вже зібрав речі.

Після состанньої розмови з дядьком, хлопець одразу зібрав деякі пожитки для втечі, але сам не наважувався це здійснити. В торбу він поклав трохи золота, срібний пояс, який подарувала йому матір, материну книгу з родовим гербом на обкладинці, батьків мисливський ніж та трохи їжі.

Северин доторкнувся до складок своєї дорогої туніки. Ззаду на ній матір вишила срібного вовка — символ їхнього волелюбного роду.

 – Це я зніму, але візьму з собою. Це мама вишивала.

— Що хочеш... Нести будеш ти. –  знизала плечима кішка.

— От і домовились. Тільки треба більше їжі.

— Я цим займусь. Йдем після опівночі. Чекай в кімнаті, — скомандувала Шандра і легко вилізла у вікно.

Северин підійшов до скрині з одягом і дістав полатану сіро-зелену туніку, яку колись вкрав у сина коваля, за те що той називав його білоручкою. Також прихопив старого, але добротного, шерстяного плаща і став чекати півночі.

       Коли повернулася Шандра хлопець був готовий до втечі, але добряче помордований гордістю — син короля, син воїна, мав втікати, мов останній боягуз.

Помітивши невпевненість хлопця, кішка перепитала:

— Северин іде за Шандрою?

В очікуванні відповіді, вона встигла обдумати, як вирубити впертюха і по-тихому витягти його з палацу. 

— Йду з тобою. – була відповідь.

Почувши підтвердження, Шандра тихо порадувалася, що не доведеться його перти на собі. 

Втікачі мовчки підібрали свої речі і вилізли через вікно в глупу ніч.

Отак почалися мандри майбутнього воїна і престолонаслідника.

__________________________________________________