ІСТОРИК ВЕДЕ: «Шлях від Кінця Світу»

Літо 319 року нового часу

Гео, піски поблизу Симурга

        Безжальне сонце витискало великі краплі поту з археолога Історика, що попивав гарячий чай, ніби хотів зігрітись. Його мучило погане передчуття. Воно було схоже на холодне мокре листя, що прилипало до спини.

 «Курган» повністю і старанно досліджений. Скорчені скелети, шматки оплавленого металу, стара поржавіла зброя... Все це змушувало Ібера пригадувати жахливі картини з власного минулого. Дрок добряче постарався аби повернути йому пам'ять.  "Щоб зробив Останній Зрячий, якби довідався, що стерті спогади цілком реально повернути? Влаштував би зачистку. Йому не вперше." – похмуро думав Історик. 

Розкопки закінчені. Команда повезла артефакти до Мавра, аби повантажити на корабель. Ібер не сумнівався, що всі польові матеріали цієї експедиції буде засекречено. Недарма ж для археологічних досліджень обрали саме його.

       Запах свіжого хліба з тмином відволік Історика від думок, змусив звернути погляд у бік кухні під навісом з пересохлого листя, що кольором нагадувало його стоптані черевики і запилюжені брюки. Колись цей колір називали хакі. Минуле... А тепер Іберу доводилося уважно слідкувати за своїми словами, аби ніхто не довідався, що йому відомо більше дозволеного. 

      Поруч хтось засопів. Хазяїн забігайлівки, зморшкуватий худорлявий чоловічок, підійшов до нього, шаркаючи не менш стоптаними черевиками ніж Іберові. Підсліпуватий пустельник заломив закаблуки своїх черевиків зробивши з них пантофлі.

– Тшай пити будете, шановний? – запитав він тикаючи на склянку з під чаю.

Ібер заперечливо похитав головою, продовжуючи дивитись вниз, на брудні черевики і дрібне каміння під ними. Хазяїн харчевні стояв над душею. Це дратувало. Хіба ж і так не ясно, що навряд йому влізе третя чашку чаю?

Історик вийняв гаманець і почав повільно перебирати його вміст. Декілька монет, невеликі шматочки бурштину, побляклий пластиковий календар. На оберненому боці якого ще виднівся напис: «Кожен, хто має віру, зможе побачити останній причал Зоряного ковчегу». Такі календарі були випущені майже перед відбуттям на Гео. Він заплатив за весь випитий ним чай, докинув грошей ще за чашку чаю від якої відмовився і попростував до свого верблюда. Хіба ж йому  вперше доводилось відчувати себе таким втомленим.

На мить Ібер завмер, прислуховуючись до навколишньої перегрітої тиші. Попереду, на верхівці далекого пагорба, підіймались дахи будинків. Весь Ахриман здавалось почав плавитись, зливаючись з червоно-коричневими пісками та чорними скелями.

– Шасливої дороги, шановний. – пустельник махав йому на прощання рукою. Історик теж усміхнувся і помахав. Але щойно відвернувся, як усмішка зникла. Він смикнув мотузку, відв'язав верблюда й усівся у вже ненависне, хоча і досить зручне, сідло. Його шлях лежав у запилений Симург. Пустельник спостерігав за ним аж доки Ібер не зник за барханом.

       Тепер матеріали зібрано, всі записи зроблено і можна було передати їх на зберігання. Хранителем сувоїв в Симурзі був Дрок – давній знайомий Історика, якого він в останнє бачив ще років вісімдесят тому. І саме Дрок послав запит у столицю про надання археологічної групи для досліджень території поряд з напівзанесеним пісками Ахриманом. Хранитель хотів аби призначеним Істориком був саме Ібер. Тому ця мандрівка і випала на його долю.

       Коли Ібер увійшов у залу Бібліотеки, Хранитель відірвався від роботи над товстою книгою, деякий час мовчки спостерігав за ним, а потім знов повернувся до книги і акуратним почерком дописав останнє слово. Полегшено зітхнувши, Дрок поклав перо, кашлянув і запропонував гостю чаю.  Історик Ібер скривився. Йому вже остогидла місцева звичка постійно сьорбати гіркотний чай з пустельних трав. Цієї ночі він видів солодкий сон про берег Орлиці, на спокійних водах якої плавають чисельні острівки, що часом збиваються до купи, мов та отара овець.

– Кхм-кхм. – старий за столом закашлявся. Видно остання сотня літ життя у пустелі йому добряче напхала до легень пилюки. – Я вже геть забув правила ввічливих бесід. Таак, чаю запропонував, але, здається, я не привітався. 

– Не привітався. – посміхнувся древньому другові Історик.

– Що ж…Привіт тобі Ібере. Ти з сувоєм? Давай за протоколом. – трохи хрипкий, але разом з тим потужний голос Хранителя контрастував з його висохлим, немічним тілом.

– Хранителю, прошу Вас від імені Останнього прийняти на зберігання копію п’ятого Сувою. Нас усіх чекають великі зміни – Останній Зрячий готується покинути цей світ. Незабаром буде оголошено про збори всіх Хранителів і Старших Істориків для обрання наступника. Останній Зрячий просить Вас прислати найдостойнішого з учнів, кого б можна було висвятити на Історика.

Дрок, старійшина всих Хранителів, відсунув папери, сперся на стіл обома руками і почав вставати. Ібер звернув увагу на кістляві, як у скелета, пальці.

– Ми вже готувалися. Заздалегіть. Бо навіть Зрячі не вічні. – беземоційно сказав він.

–  Тоді я готовий забрати цього учня з собою. Вирушати в дорогу треба негайно.

– Так-так. Доки через гори ще можна пройти. …А за ними Плакучі степи. Там і досі панують дикі стада кенп?

– Так, Хранителю. Ці стада досі там. За останнє століття змінилося, як Вам відомо, багато…але не це. Та чи варто отак, уголос, говорити про нашу місію? Офіційно, всі артефакти і документи буде відправлено до Умбри морем. Майже вся команда теж вирушає до столиці, аби не викликати підозри.

Дрокові лицьові м’язи зробили над зусилля і на обличчі з’явилася щира усмішка. Можливо спровокована спогадами про ті дні, коли вони разом проводили місяці у сідлі досліджуючи нові землі, а можливо радістю, що Іберу пощастило набрати в команду надійних людей.

– Історику, пропоную відпочити. Мій кухар смачно готує. Нарешті зможеш поспати на ліжку, що буде досить милосердним до твоїх старечих кісток. 

Іберові сподобалася ідея нормально відіспатися кілька днів, але час підганяв.