Глава 43. Залишки змови

Едвард

Золоте світло моєї магії більше не приносить мені колишнього спокою. Корона тисне на скроні, наче висічена з розпеченого заліза, а палац без Крістіана здається неприродно, моторошно порожнім. Я отримав усе, чого хотів: зрадників покарано, моє чесне ім'я відновлено, а поруч зі мною сидить дівчина, на яку моя кров реагує як на єдину істинну пару. Але всередині зяє чорна прірва. Я вигнав брата. Я розтоптав його вірність через власну образу, і тепер тіні в кутках Тронної зали більше не захищають мене — вони здаються ворожими.

Зараз, у відносній тиші приватної оранжереї, я намагаюся втекти від цих думок, дивлячись на Ітелію. Вона сиділа поруч — перелякана, тендітна провінціалка, яка все ще здригалася від кожного гучного звуку в цьому палацовому божевіллі. Я м'яко беру її за руку, намагаючись знайти розраду й підштовхнути нас обох до зближення. Не можна дозволяти страху та приниженню від дій тієї самозванки зруйнувати те, що створено самими богами.

Ітелія піднімає на мене свої дивовижні очі кольору передранкового неба. Її долоня в моїй руці тремтить, але між нами миттєво спалахує тепле, золото-рожеве сяйво. Магія крові співає, огортаючи нас захисним коконом. У цю хвилину я нарешті відчуваю, що моє розбите серце починає зростатися. Я схиляюся, щоб поцілувати її, щиро вірячи, що криза нарешті минула...

Як раптом прадавній захисний купол Небесного Замку вибухає оглушливим, смертоносним дзвоном.

Звук настільки потужний, що кришталеві шибки оранжереї миттєво розлітаються на мільярди гострих уламків. Золото-рожеве сяйво між мною та Ітелією гасне, розірване диким магічним імпульсом. Нічне небо над замком за лічені секунди стає не чорним, а криваво-багряним. І я миттєво розумію: це не якісь недобитки найманців Вандербурга. Це значно гірше.

На нас суне Орден Чорного Затемнення — прадавній, заборонений релігійний культ із зовнішніх диких земель, який століттями чекав на падіння нашої династії. У цю ж мить крижане прозріння пронизує мій розум: барон Вандербург ніколи не діяв сам. Він був лише маріонеткою, жадібним пішаком, якого культ використав для однієї мети — розхитати безпеку палацу та виманити звідси Тіньового принца.

Тепер вони б'ють, використовуючи хаос як головну зброю. Вони дізналися, що Крістіан позбавлений посади і залишив замок. Головний щит імперії знято. Надійна система безпеки, яку брат вибудовував роками, без його особистої магії мороку просто осліпла й розвалилася на шматки.

— Ваша Величність! — до оранжереї забігає закривавлений капітан гвардії, але не встигає зробити й кроку. Його тіло раптом судорожно здригається, і багряне полум'я розриває бідолаху зсередини прямо на наших очах.

Крізь пробитий купол на територію палацу живим потоком падають постаті в чорно-червоних мантіях з масками у вигляді розколотих черепів. Вони не просто проривають оборону — вони безжально випалюють її. Магія артефакту «Серце Рози», яка досі мирно спалахала в королівській Скарбниці, раптом починає дико й болісно резонувати з їхніми закляттями. Вони використовують прадавній ключ культу, який барон встиг передати їм перед своїм арештом, і повністю підпорядковують собі енергію нашого головного кристала.

Стіни палацу починають ходити ходором. Земля буквально йде з-під ніг. Енергія «Серця Рози» замість захисту тепер підживлює ворогів, надійно блокуючи світлову магію королівської лінії.

— Едварде! — Ітелія з диким криком притискається до моїх грудей, тремтячи від жаху.

Я судорожно намагаюся випустити бойовий спалах Світла, але моя магія виривається лише слабкими, гаснучими іскрами й моментально згасає. Багряний туман культу, насичений викраденою силою нашого ж артефакту, повністю пригнічує мій резерв. Вороги за лічені хвилини відрізають усі виходи з оранжереї. Важкі залізні двері плавляться від їхнього проклятого вогню, перетворюючись на смертельну пастку.

Ми оточені. Королівська гвардія розбита. Вороги сильніші, ніж будь-коли в історії нашого королівства, і вони прийшли забрати не просто кристал — вони прийшли вирізати всю династію під корінь. Дивлячись на багряні маски, що невблаганно наближаються до нас у напівтемряві, я відчуваю дикий, паралізуючий жах і нищівне усвідомлення власної фатальної помилки. Нас затисли в кут. Магія крові безсила. І в цю секунду я з жахом розумію: я сам прирік нас усіх на неминучу смерть, коли дозволив своєму єдиному справжньому захиснику піти геть.