Глава 42. Покарання

Глава 42. Покарання

Повітря в Тронній залі можна різати ножем. Мене знову привели сюди під конвоєм, але цього разу на моїх зап'ястях немає залізних кайданів — лише важкі погляди Ради старійшин, які тиснуть на плечі не гірше за свинець. Я стою з гордо піднятою головою, хоча всередині мене все випалено дотла. Моє справжнє обличчя, мої шрами — тепер усе це відкрито для їхнього осуду. Але мені байдуже. Батьки в безпеці. Це єдине, що має значення.

Едвард сидить на троні, міцно тримаючи за руку справжню Ітелію. Їхнє спільне золото-рожеве сяйво вже не таке сліпуче, воно стало спокійним, глибоким. Король дивиться на мене, і в його очах я більше не бачу тієї шаленої люті, що була вранці. Там оселилася холодна, зріла жорстокість ображеного правителя.

Поруч із троном, наче висічена з грозової хмари статуя, стоїть Крістіан. Його погляд спрямований у підлогу, руки сховані за спиною. Він не дивиться на мене. Від його крижаного відчуження мені хочеться кричати, але я зціплюю зуби.

— Амеліє, — голос Едварда розноситься під склепінням зали, рівний і безжальний. — Твоя брехня ледь не коштувала імперії безпеки. Ти проникла в мій замок як шпигунка й самозванка. Закон вимагає для тебе плахи. Але враховуючи, що ти була лише зброєю в руках Вандербурга, і те, що артефакт залишився на місці... Корона виявляє милосердя.

Я затамовую подих. Милосердя?

— Ти вигнана з Небесного Замку та столиці. Назавжди, — карбує король. — Ти залишиш палац прямо зараз, у чому є. Тобі заборонено наближатися до королівських земель під страхом смерті.

Я полегшено заплющую очі. Вигнання. Це подарунок. Я зможу знайти батьків, ми почнемо все спочатку в якійсь далекій глушині...

— Але це лише перша частина мого рішення, — раптом додає Едвард, і його голос стає небезпечно тихим. Він повільно переводить свій погляд на Крістіана. — Я маю покарати не лише шпигунку, а й того, хто покривав її. Тіньовий принцу, крок уперед.

Крістіан слухняно робить крок, його обладунки тихо дзвенять. Він піднімає очі на брата.

— Ти зрадив мою довіру, Крістіане, — каже Едвард, і в його голосі знову проривається той живий, людський біль. — Ти ризикнув усім заради своїх почуттів до цієї дівчини. Ти вирішив, що твій морок може диктувати умови моєму світлу. Я не можу стратити свого брата, і не можу тримати поруч зрадника. Тому я даю тобі вибір.

У залі стає так тихо, що чути тріскіт магічних світильників. Мій пульс починає шалено битися об ребра. Ні, Едварде, благаю, не роби цього...

— Якщо ти залишишся тут, ти збережеш свій титул, свій замок і свою владу. Ти доведеш свою вірність короні, забувши про цю жінку назавжди, — Едвард підводиться з трону, його золота аура спалахує з новою силою. — Але якщо ти зробиш хоч один крок за ці двері слідом за нею... Ти втратиш усе. Ти позбавляєшся посади Голови Королівської безпеки. Ти втрачаєш право називатися принцом. Ти станеш ніким. Звичайним вигнанцем без гроша в кишені й без імені. Вибирай, брате. Обов'язок і корона... чи вона?

— Крісе, ні... — зривається з моїх губ ледь чутний шепіт. Я дивлюся на нього, і мої очі наповнюються сльозами. Він не може. Він — Тіньовий принц, щит цього королівства, його магія — це серце палацу. Він не має право нищити своє життя через зламану відьму. Я хитаю головою, благаючи його поглядом залишитися.

Крістіан нарешті повертає обличчя до мене. І на його губах з'являється легка, ледь помітна посмішка — та сама, яку я бачила в його поконях, коли його морок лагідно огортав мою поранену душу. В його очах немає ні краплі сумніву. Ні секунди вагань.

Він повільно підносить руки до своїх плечей. Пальці в чорних шкіряних рукавичках торкаються срібних застібок його капітанського плаща — символу його абсолютної, безмежної влади над таємною службою імперії. Тканина, виткана з чистого прадавнього мороку, ковзає вниз.

З глухим, важким звуком плащ падає на мармурову підлогу прямо до ніг короля. До ніг Едварда, який від цього жесту блідне так, наче його вдарили кинджалом у серце.

— Мій обов'язок перед короною виконаний, Ваша Величносте, — спокійно, але твердо каже Крістіан, і його голос лунає над занімілою Радою. — Я повертаю вам вашу безпеку. Мені вона більше не потрібна.

Він розвертається спиною до трону. Його кроки тверді, впевнені. Гвардійці, які стоять навколо мене, мимоволі задкують, підкоряючись його внутрішній, некерованій силі, хоча він більше не має жодного титулу.

Крістіан підходить до мене впритул. Він знімає свою жорстку рукавичку, кидає її поруч із плащем і бере мою долоню у свою. Його пальці — теплі, надійні, живі. Вони переплітаються з моїми так міцно, що весь мій страх миттєво зникає, згораючи в білому полум'ї мого власного серця.

— Ходімо, Амеліє, — тихо каже він, дивлячись мені в очі. — Нас чекає нове життя. Просте. Наше.

Я киваю, ковтаючи сльози щастя.

Ми повертаємося до виходу. Разом. Рука в руці. Ми йдемо повз шокованих міністрів, повз сліпуче золото-рожеве сяйво нової королівської пари, залишаючи позаду інтриги, брехню, зради та золоті клітки Небесного Замку. За нашими спинами зачиняються гігантські двері тронної зали, але попереду, на горизонті, вже займається чистий, вільний світанок нашого нового, простого життя.