Глава 41. Суд та милосердя

Глава 41. Суд та милосердя

Зала Ради старійшин нагадує розлючений вулик, який намагаються втихомирити льодяним вітром. Повітря важке, насичене озоном від стримуваної магії та смертельною втомою. Я стою на звичному місці, праворуч від трону, затягнутий у парадний чорний мундир, і відчуваю, як кожен мій м'яз перетворюється на камінь. Мій морок залягає глибокими тінями під очима — я не спав кілька діб.

Позаду мене, у супроводі гвардії, стоять батьки Амелії. Вони помиті, вдягнені в чистий одяг, але виснажені підземеллями Вандербурга. Граф тримається прямо, його погляд гордий і незламний, а графиня судорожно стискає руку чоловіка, дивлячись на трон із надією, в якій більше страху, ніж віри.

Попереду, в залізних кайданах, стоїть колишній барон Вандербург. Його шовковий камзол брудний, обличчя перекошене від люті, але в очах більше немає тієї хижої впевненості. Він розуміє, що цього разу його золото не допоможе.

Едвард сидить на троні. Він блідий, його золота аура тьмяна, розбита. Поруч із ним, на невеликому стільці, сидить справжня Ітелія. Вона тендітна, налякана, але її присутність діє на брата як заспокійливе — магія крові між ними пульсує м'яким, золото-рожевим світлом, яке контрастує з моїм мороком.

— Рада старійшин розглянула справу барона Вандербурга, — голос Едварда звучить тихо, але кожен звук відбивається від високих склепінь. В ньому немає звичної королівської величі, тільки глибокий, втомлений біль. — Докази державної зради, викрадення людей та шантажу незаперечні. Ми виносимо вирок.

Вандербург піднімає голову, його губи стискаються в тонку лінію.

— Барона позбавляють усіх титулів, маєтків та статків на користь корони, — продовжує Едвард. — Він засуджується до довічного ув'язнення в Чорній вежі без права помилування. Ваші злочини проти родини Амелії та безпеки імперії не мають виправдання.

Колишній барон видає глухий звук, схожий на гарчання, але гвардійці грубо штовхають його в спину, змушуючи опустити голову.

Едвард переводить погляд на батьків Амелії. Його аура на мить спалахує яскравіше, стаючи теплішою.

— Граф та графиня, — король підводиться з трону. — Королівство приносить вам свої вибачення за ті страждання, які ви пережили через підступність вашого сусіда. Ми виправдовуємо вас у всіх вигаданих звинуваченнях. Ваше чесне ім'я відновлено, ваші землі та маєток будуть повернуті вам у повному обсязі, а також виплачена компенсація зі статків Вандербурга. Ви вільні.

Граф робить глибокий, формальний уклін. Графиня плаче, але цього разу це сльози полегшення. Гвардійці відступають, дозволяючи їм вийти на середину зали. Вони вільні. Моя місія виконана. Амелія була б щаслива.

Едвард знову сідає на трон, і його обличчя миттєво темніє. Тепле світло навколо нього та Ітелії згасає, поступаючись місцем важкій, гнітючій напрузі. Він повільно повертає голову до мене. У його світлих очах більше немає тієї братської любові чи довіри. У них палає глибокий, поранений гнів і... страх.

— А тепер, що стосується вас, Тіньовий принцу, — Його голос стає крижаним, і я відчуваю, як повітря в залі починає вібрувати від напруги. Навіть Ітелія здригається й сильніше стискає його руку.

Він не говорить «брате». Це офіційне звернення короля до шефа розвідки. І це б'є сильніше, ніж будь-яке прокляття.

— Едварде, я... — я намагаюся заговорити, але він різко піднімає руку, перериваючи мене.

— Досить! — Його крик зривається на хрип. Едвард підводиться знову, і його аура спалахує тьмяним, тривожним світлом, яке більше не зігріває, а обпікає. Він робить кілька кроків до мене, ігноруючи Ітелію. — Ти смієш дивитися мені в очі після всього, що зробив?

Він зупиняється за метр від мене. Між нами повисає важка, оглушлива тиша. Я бачу, як його руки тремтять, як сильно стиснуті його щелепи.

— Ти обманув мене, Крістіане, — Його голос тремтить від приниження. Його аура викривляється, стаючи небезпечною. — Ти, мій шеф безпеки, мій брат, мій найближчий радник. Ти знав правду про Амелію. Ти знав, що вона шпигунка, що вона вкрала твій ключ, що вона використала... — Едвард затинається, його обличчя перекошується від болю, — що вона використала мене. Мої почуття.

Він підходить ще ближче, і я відчуваю запах озону, що виходить від його магії. Його гнів настільки сильний, що мій морок мимоволі починає підніматися, щоб захистити мене, але я придушую його силою волі.

— Я відчуваю подвійне приниження, Крістіане! — Його крик відбивається від стін, і навіть старійшини Ради затамовують подих. — Спочатку — через те, що я закохався в ілюзію. В ляльку Вандербурга. А тепер — через те, що ти... ти покривав її. Ти вирішив, що маєш право вирішувати за мене. Що я занадто слабкий або дурний, щоб знати правду про власну наречену.

— Я хотів врятувати її батьків, — тихо кажу я, не опускаючи погляду. — Вандербург дізнався код Скарбниці не від неї. Вона була жертвою.

— Жертвою? — Його сміх звучить божевільно, страшно. Його аура спалахує багряним відтінком. — Вона була ліквідатором Вандербурга! Вона прийшла вкрасти артефакт, який тримає Небесний Замок! А ти... ти допоміг їй вкрасти фальшивку! Ти ризикнув безпекою всієї імперії, Крістіане! Всім королівством! Заради жінки, яка обманула нас обох! Заради тієї, яка... яку ти кохаєш?

Він дивиться на мене з такою люттю, що мені здається, він зараз вихопить меч. Його серце розбите, його гордість королівської особи розтоптана, і він не може пробачити мені цієї брехні.

— Я втратив довіру до тебе, Крістіане, — Його голос стає небезпечно тихим. Його аура гасне, залишаючи його обличчя в тіні. — Моя магія крові співала, коли Ітелія була поруч, бо вона — моя істинна пара. А я боявся цього зв'язку, боявся, що через брехню Вандербурга це все фальш. А тепер... Тепер я боюся своєї власної корони, бо найближчий до неї чоловік обманув мене. Я боюся за безпеку імперії, якою ти ризикнув.

Едвард робить глибокий подих, його плечі опускаються від втоми та болю. Він повільно повертається до трону, але його слова долітають до мене, наче смертельний вирок: