Глава 40. Мить істини

Глава 40. Мить істини

Двері Тронної зали зачиняються за моєю спиною з таким гуркотом, наче це зачинилося віко моєї власної труни. Я стою посеред холодного, дзеркального мармуру, затиснута в кільце королівських гвардійців. Навколо — сотні придворних, Рада старійшин, і в цьому мовчазному натовпі немає жодного співчутливого погляду. Тільки хиже, кровожерливе очікування розправи.

На високому золотому троні сидить Едвард. Його обличчя висічене з каменю, а золота аура навколо нього пульсує важкими, гострими голками. Поруч, на сходинках поблизу трону, завмер Крістіан. Я дивлюся на нього, шукаючи хоч краплю тієї прохолоди, яка рятувала мене вночі, але його очі порожні. Він шеф безпеки. Він не має права ворухнутися, поки його брат ламає моє життя. Батьків урятовано, вони далеко від палацу — це єдине, що тримає мене на ногах. Моя місія виконана, але для мене особисто це фінал.

Важкі стулки головних дверей знову розчиняються.

— Доставити леді Ітелію Вандербург! — лунає голос глашатая.

Гвардійці заводять дівчину. Вона йде повільно, ледь торкаючись підлоги подолом блідо-рожевої сукні. Тендітна, налякана, з блідою шкірою та очима кольору передранкового неба — вона є втіленням тієї самої витонченої провінційної аристократії, яку я так довго і грубо намагалася зіграти. Справжня леді Ітелія.

В ту ж секунду Едвард підводиться з трону. В його руках спалахує Око Істини — прадавній королівський артефакт, кристалічна сфера, що випромінює сліпуче, нестерпне біле світло. Король направляє цей промінь прямо на мене.

Біль вибухає під моєю шкірою миттєво. Магічна ілюзія, яку я носила тижнями, починає плавитися й стікати з мене, наче гарячий віск. Моє обличчя перекошується від судоми, коли чужі риси зникають, оголюючи справжню мене — Амелію. Зі шрамом на щоці від бойового клинка, з диким поглядом загнаного вовка, з волоссям кольору стиглої пшениці замість попелястих локонів.

По залі проноситься шокований, огидний шепіт придворних. — Самозванка... Відьма... Ліквідатор!

Я стою перед ними роздягнена, викрита, принижена до самого коріння. Моє фальшиве життя розсипалося на порох. Едвард дивиться на мене зверху вниз, і в його погляді палає такий дикий, поранений гнів, від якого хочеться провалитися крізь мармур.

— Ти... — випльовує Едвард, і його голос тремтить від огиди. — Ти отруювала мій замок своєю брехнею. Ти змусила мене повірити...

Але він не встигає договорити. Король робить крок зі сходинок трону, наближаючись до справжньої Ітелії, яка злякано стискає пальці біля грудей. І в цю мить простір Тронної зали буквально вибухає.

Між Едвардом та справжньою Ітелією спалахує таке потужне, сліпуче золото-рожеве магічне сяйво, що половина придворних з криком закриває обличчя руками. Це не просто магія — це прадавній, первісний поклик крові. Магічне джерело короля, його стихія Світла, з диким ревом впізнає свою справжню пару, свою ідеальну бракуючу частину. Повітря стає гарячим і солодким, стіни палацу вібрують від цього колосального емоційного та магічного сплеску.

Едвард завмирає. Його очі розширюються. Весь його гнів на мене, вся його лють миттєво випаровуються, згораючи в цьому рожевому полум'ї. Його серце без жодного опору, в одну секунду віддається дівчині навпроти. Він нарешті розуміє, чому його магія крові так шалено співала останні тижні — вона реагувала на ім'я та образ, які я вкрала, вона шукала її, а не мене.

Я дивлюся на цей магічний тріумф, і в моїх грудях усе замерзає. Мене нудить від цього видовища, але водночас я відчуваю страшну, нищівну катастрофу. Едвард бере справжню Ітелію за руку, їхнє спільне світло заливає залу, а я... я залишаюся стояти в тіні. Брудна, фальшива шпигунка, яку використали й викинули на смітник історії.

Приниження настільки гостре, що мені важко дихати. Я була лише тінню, зручним інструментом. Мій погляд розпачливо летить до Крістіана. Крісе, благаю...

Але Крістіан не дивиться на мене. Він стоїть, затягнутий у свій чорний мундир, і його обличчя виражає абсолютну, професійну байдужість. Він не робить жодного кроку на мій захист. Спектакль, про який він говорив, триває, але зараз, серед цього золотого сяйва й криків шляхти, яка вимагає моєї смерті, я реально розумію: це кінець. Жодного плану немає. Жодного порятунку не буде. Крістіан промовчить, щоб захистити корону й брата, а мене прямо звідси поволочуть на ешафот.

— Взяти самозванку, — лунає крижаний наказ Едварда, який навіть не повертає голови в мій бік, повністю поглинений своєю справжньою королевою. — У підземелля її. До ранку. А потім — публічна страта.

Залізні рукавички гвардійців боляче впиваються в мої лікті, і мене грубо тягнуть геть під торжествуючий гул натовпу.