Глава 39. Штурм і порятунок

Глава 39. Штурм і порятунок

Нічний туман у низинах маєтку Вандербурга пахне сирістю та гнилим листям, але для мого загону він стає ідеальним маскуванням. Чорний ліс навколо фортеці барона кишить його приватними найманцями, проте мої Тіні рухаються беззвучно, мов саме дихання смерті. Жодного зайвого звуку, жодного передчасного спалаху магії. Шелест сталі, глухий стогін вартівника, що падає на траву — і шлях вільний.

Я йду першим. Мій меч оголений, а морок навколо моїх пальців пульсує від стримуваної люті. Магічний слід фальшивого «Серця Рози», який приніс сюди посланець, чітко веде вглиб підвальних приміщень.

— Зняти вартових біля східного входу, — тихо наказую я капітану секретної служби. — Працюємо швидко й жорстко.

Двері підземелля розлітаються на тріски від одного потужного удару моєї магії. Найманці Вандербурга всередині навіть не встигають підняти арбалети — мої Тіні миттєво притискають їх до стін, ламаючи кістки й відбираючи зброю. Я буквально пролітаю коридорами, випалюючи крижаним холодом будь-який опір.

Нарешті — залізна камера в самому кінці тунелю. Рунічний замок піддається моїй крові за секунду.

У напівтемряві, на брудній соломі, прикуті до стін важкими ланцюгами, сидять двоє. Чоловік із сивиною у розпатланому волоссі, чия військова виправка помітна навіть крізь знущання, та бліда, виснажена жінка. Батьки Амелії.

— Хто ви?.. — хрипко запитує граф, загороджуючи собою дружину.

— Я прийшов від вашої доньки, Амелії, — голосно кажу я, зрізаючи ланцюги помахом меча. — Вона жива, в безпеці й чекає на вас. Евакуювати їх негайно! — наказую я гвардійцям, які обережно підхоплюють знесилену жінку.

Граф дивиться на мене з невірою і глибокою, батьківською вдячністю. В його очах я бачу ті самі риси воїна, які так сильно закохали мене в його доньку.

Ми виходимо у внутрішній двір якраз у той момент, коли з головної вежі маєтку вибігає сам барон Вандербург. У його руках — оксамитова коробочка з нашою фальшивкою, а обличчя перекошене від жаху й розуміння, що фортеця впала.

— Крістіане?! — верещить барон, коли мої гвардійці миттєво закручують йому руки за спину, вибиваючи з пальців коробочку. — Що це означає?! Я лояльний короні! Я нічого не зробив!

— Бароне Вандербург, ви заарештовані за державну зраду, викрадення людей та замах на безпеку імперії, — мій голос звучить як смертний вирок. Я піднімаю з землі фальшивий артефакт і ховаю в кишеню. — Ваша гра закінчена.

Допит у підземеллях Небесного Замку починається ще до сходу сонця. Едвард, якого я терміново викликав, стоїть посеред камери тортур, загорнутий у свій золотий плащ. Його обличчя біле від гніву й дезорієнтації. Він досі не розуміє, чому його брат розгромив маєток одного з найвпливовіших баронів Ради.

Вандербург, прикований до залізного стовпа, плює кров'ю на мармур, але на його губах з'являється божевільна, торжествуюча посмішка хижака, який вирішив потягнути нас усіх за собою на плаху.

— Ти думаєш, що переміг, Тіньовий принцу?! — дико кричить барон, дивлячись то на мене, то на короля. — Ти взяв моє майно, звільнив тих нікчем! Але ти прогледів щура у власному ліжку, Едварде! Твоя наречена... твоя прекрасна, бездоганна леді Ітелія — це фальшивка! Самозванка!

Едвард здригається, його аура світла спалахує тривожними, ламаними іскрами. — Заткнися, зраднику, — сичить король. — Ітелія врятувала мого брата, вона...

— Вона відьма-ліквідатор! — регоче Вандербург, і цей сміх відбивається від стін. — Її звати Амелія! Справжня леді Ітелія, моя племінниця, весь цей час сиділа під замком у моєму заміському будинку під дією сонного зілля! Ця тварюка Амелія прийшла вкрасти твій артефакт, Едварде! Вона дурила тебе щосекунди! Спитай свого брата, він знає! Подивіться на його обличчя — він покриває її!

Едвард повільно повертає голову до мене. У його очах — такий глибокий, дикий розпач і паралізуючий сумнів, що мені стає фізично важко тримати маску байдужості. Брат дивиться на мене, вимагаючи спростування, але я мовчу.

— Крістіане... — голос Едварда зривається, стаючи небезпечно тихим. — Скажи, що він бреше. Скажи, що це спроба обмовити мою наречену.

Я роблю глибокий подих, відчуваючи, як зашморг тепер затягується на моїй власній шиї. Союз із Амелією вимагає грати спектакль, але барон щойно перевернув шахівницю.

— Барон намагається виграти час і внести розкол у наші ряди, Ваша Величносте, — спокійно відповідаю я.

— Ні, так не піде, — Едвард різко розвертається на підборах, його обличчя темніє від королівської люті й підозри, яка тепер отруює його розум. — Я не дозволю тримати себе за дурня. Якщо є бодай сота доля правди в його словах... Гвардія! — гримить король на все підземелля. — Негайно відправити загін до заміського будинку Вандербургів. Доставити сюди всю їхню родину, включно зі справжньою леді Ітелією, якщо вона існує! Доставити їх у Залу Ради до полудня для очної ставки! І приставити подвійну варту до покоїв моєї нареченої. Вона не повинна залишити кімнату до мого наказу.

Едвард швидким кроком виходить із камери, навіть не подивившись на мене. Політична криза вибухнула з новою силою, і тепер у нас є всього кілька годин, перш ніж справжня леді Ітелія переступить поріг палацу й розірве нашу брехню на шматки.