Глава 38. Намір короля

Приготування до королівських заручин перетворили палац на золотий вулик, що гудів від магічного пафосу. Едвард не шкодував ні скарбів, ні зусиль, щоб зробити це свято грандіозним. Повсюди розвішували сліпучо-білі стяги, а палацові маги налаштовували світлові ілюзії, які мали розфарбувати нічне небо Небесного Замку тисячами вогняних лілій.

Я стояв біля високого вікна в кабінеті брата, спостерігаючи за цим безумством. Мій мундир був застебнутий на всі ґудзики, а руки сховані за спиною — звична поза, яка зараз допомагала мені стримувати тремтіння люті й напруги.

— Крістіане, ти тільки поглянь на цей ескіз! — Едвард розвернув на столі пергамент із зображенням коронаційної діадеми. Його золота аура буквально пульсувала від радості, затоплюючи кімнату нудотно-теплим світлом. — Я хочу, щоб сонячні топази ідеально пасували до її очей. Вона буде найпрекраснішою королевою в історії.

Я змусив себе навіть не поворухнутися. Обличчя — висічений із криги камінь.

— Рада досі виступає проти цього шлюбу, Ваша Величносте, — сухо нагадав я, переводячи погляд на брата. — Після інциденту з Селеною вони вимагають ретельнішої перевірки родоводу леді Ітелії.

— Нехай ідуть до біса! — Едвард легковажно відмахнувся й підійшов до мене, поклавши руку мені на плече. Від цього дотику мій морок під шкірою глухо засичав, але я придушив його силою волі. — Вони не розуміють, Крістіане. Це не просто закоханість. Тут щось значно більше. Коли Ітелія поруч, моя магія крові... вона буквально співає. Прадавній зв'язок нашої династії реагує на неї так, ніби вона — та сама бракуюча частина мого власного резерву. Я відчуваю такий приплив сил, якого не мав за всі роки правління.

Я застиг, і в моїй голові миттєво клацнув аналітичний тригер шефа розвідки. Магія крові співає?

Едвард щиро вірив, що це поклик долі. Але я знав правду: Амелія не була Ітелією. Вона була вогняним ліквідатором під глибоким магічним прикриттям. Якщо королівська кров Едварда, яка належить до стихії Світла, так шалено реагувала на її присутність, то це були не романтичні флюїди. Це був прихований, агресивний магічний резонанс. Маска ілюзії, яку носила Амелія, або її власний пригнічений вогняний резерв якимось чином вступали в реакцію з джерелом короля.

Мені було пекельно важко слухати, як брат ділиться своїм «щастям» з жінкою, чиє справжнє ім'я він навіть не знав. З жінкою, яка ще кілька годин тому віддавала всю себе моєму мороку на шовкових простирадлах. Ревнощі кололи серце розпеченими голками, але розум розвідника вже вибудовував нові логічні ланцюжки. Тут крилася якась глибока, прадавня магічна загадка, і Вандербург, схоже, знав про неї набагато більше, ніж ми всі.

— Я радий за тебе, брате, — збрехав я, дивлячись прямо в його щасливі очі. — Я особисто перевірю охорону Скарбниці цієї ніч, щоб ніщо не зіпсувало твоє свято.

— Дякую, Крісе. Я знав, що можу на тебе розрахувати, — посміхнувся Едвард.

«Ти навіть не уявляєш, наскільки», — подумав я, розвертаючись і залишаючи кабінет. Наш спектакль виходив на фінішну пряму.

Ніч опустилася на замок важким чорним покривалом. За дві години до світанку коридори закритого крила палацу вимерли. Гвардійці Бара, яких я заздалегідь відправив на дальні пости під приводом «перевірки зовнішнього периметру», звільнили нам шлях.

Я стояв біля масивних залізних дверей Скарбниці, тримаючи в руках активовану магічну фальшивку. Кристал в оксамитовій коробочці випромінював рівне, густе багряне сяйво, що точнісінько копіювало вібрації «Серця Рози».

Почувся легкий шурхіт, і з тіней коридору виринула вона. На Амелії був темний дорожній плащ, каптур прикривав обличчя, але її білий вогонь під шкірою я впізнав би навіть із заплющеними очима. Наші погляди зустрілися лише на мить — у них не було страху, тільки залізна рішучість воїнів перед боєм.

Я приклав долоню до центрального рунічного замка. Мій морок провів тонкий імпульс, зчитуючи мій особистий код доступу, і важкі двері беззвучно розчинилися.

Вся процедура зайняла менше хвилини. Амелія філігранно, не торкаючись захисних ниток, підмінила справжній артефакт на нашу ілюзорну копію. Коли «Серце Рози» опинилося в її руках, захисний контур замку навіть не здригнувся — фальшивка сіла в гніздо ідеально, підживлюючи систему обманною аурою.

— У тебе є дванадцять годин, пташко, — прошепотів я, закриваючи Скарбницю. — Мій загін Тіней уже на позиціях навколо маєтку барона. Щойно ти передаси камінь, ми почнемо штурм.

— Я не підведу, Крісе, — вона міцно стиснула мою руку на прощання, і її пальці обпалили мене своїм звичним теплом.

Через таємний хід у підземеллях Амелія залишила палац і попрямувала до Чорного лісу — місця, яке Вандербург призначив для передачі.

Я не пішов за нею впритул, щоб не злякати спостерігачів барона. Замість цього я піднявся на найвищу вежу замку і заплющив очі, повністю розчиняючись у власному мороці. Перед відходом я таємно наніс на плащ Амелії мікроскопічну мітку свого рунічного сліду.

Зараз, крізь нічну прохолоду й кілометри лісової гущавини, я чітко бачив її ментальну крапку. Вона рухалася швидко, впевнено. Ось вона зупинилася на галявині біля Прадавнього дуба. Навколо неї спалахнули ще три аури — посланці Вандербурга.

Я затамував подих. Моя магія зафіксувала момент, коли багряне випромінювання лже-артефакту перейшло з рук Амелії до рук найманця. Короткий обмін репліками, який я не міг почути, але відчув за ваганням її енергії. Посланець сховав камінь у магічний контейнер, і три аури стрімко рушили в бік південного кордону, до лігва барона.

Амелія залишилася на місці, вдаючи, що повертається до палацу іншою дорогою, як і вимагав план.

Я розплющив очі. У моїх зіницях не залишилося нічого, крім смертоносного чорного туману. Рибка проковтнула наживку. Магічний слід фальшивки яскравою кривавою ниткою прокладав мені шлях прямо до підземель Вандербурга, де чекали на порятунок її батьки.