Глава 37. Гра тіней

Його морок вривається в мою свідомість не як руйнівний таран, а як цунамі з рідкого кришталю. Холодне, глибоке, воно затоплює мої думки, перегортаючи спогади, наче сторінки старої книги. Крістіан шукає фальш. Він перевіряє кожну тріщину моєї пам'яті: ось я на тренувальному майданчику Академії, ось залізні кайдани на руках батька, ось вогняний ультиматум Вандербурга, і... наші ночі. Моє шалене, паралізуюче каяття, коли я підкидала його ключ під двері. Мої гарячкові молитви в лазареті, де я кликала лише його.

Я відчуваю, як його ментальна присутність раптово здригається. Крижаний тиск миттєво зникає, змінюючись хвилею приголомшеного, майже болісного усвідомлення.

Крістіан розплющує очі. Його рука, що лежала на моїй шиї, ледь помітно тремтить. На його обличчі, вперше за весь цей час, проступає не лють, а дике, знесилене полегшення чоловіка, який щойно дізнався, що його кохання не було вигадкою. Його тіні, які щоправда стискали мої плечі, лагідно розсипаються, перетворюючись на м'який оксамит.

— Боги, Амеліє... — його голос зривається, стаючи тихим і хрипким.

Він не дає мені підвестися з колін — він сам опускається на підлогу переді мною, підхоплює моє обличчя в долоні й притискається своїм чолом до мого. Його дихання переривисте, гаряче.

— Ти не зрадниця, — шепоче він, і в цьому шепоті стільки назбираного болю, що у мене стискається серце. — Ти просто маленька, загнана в кут пташка... Чому ти не прийшла раніше? Чому мовчала?

— Я боялася, Крісе... Я так боялася за батька. І за тебе, — мої пальці впиваються в його плечі, і я нарешті перестаю стримувати сльози.

Він не відповідає словами. Він глушить мій плач поцілунком — але цього разу в ньому немає хижої перевірки чи брудних ревнощів. Це відчайдушне, голодне і шалено пристрасне єднання двох понівечених душ. Його морок і мій білий вогонь більше не борються — вони вибухають золотаво-чорним резонансом, закручуючись навколо нас надійною стіною від усього світу.

Цієї ніч палац для нас зникає. У напівтемряві його покоїв, на шовкових простирадлах, що пахнуть озоном і грозою, ми нарешті скидаємо всі маски. Кожен дотик його гарячих рук до мого тіла випалює залишки провини. Його губи пестять мої шрами від тренувань з такою ніжністю, ніби це найдорожчі коштовності. Це не просто пристрасть — це повне, беззастережне капітулювання одного перед одним. Мій вогонь плавить його кригу, а його тіні нарешті дарують мені омріяний спокій.

Під ранок, коли перші несміливі промені сонця торкаються підвіконня, я лежу на його грудях, слухаючи рівний стукіт його серця. Крістіан перебирає моє волосся, дивлячись у стелю важким, зосередженим поглядом.

— Часу обмаль, Амеліє, — тихо каже він, і його голос знову набуває сталевих ноток лідера. — Вандербург чекає камінь завтра. Ми врятуємо твоїх батьків. Обіцяю тобі це своїм життям. Але до того моменту ми маємо зіграти цей спектакль до кінця перед Едвардом і всім двором. Ніхто не повинен знати, що ми в союзі.

Сонце піднімається вище, і кабінет Крістіана перетворюється на штаб таємної операції. На великому дубовому столі розгорнута детальна магічна карта земель барона Вандербурга, на якій синіми іскрами підсвічені пости його приватної охорони.

Крістіан стоїть поруч, повністю одягнений у свій бойовий мундир, і його пальці швидко креслять лінії наступу. Я дивлюся на нього і більше не бачу ворога — тепер це мій найвищий захист.

— Красти «Серце Рози» не можна за жодних обставин, — Крістіан говорить жорстко, дивлячись на карту. — Якщо артефакт залишить Скарбницю, магічний контур Небесного Замку згасне за п'ять хвилин, і Едвард миттєво дізнається про крадіжку. Тоді підніметься така тривога, що ми не зможемо вивести твоїх батьків живими. Вандербург просто переріже їм горло в паніці.

— Тоді який у нас план? — я підхожу ближче, відчуваючи, як під шкірою знову збирається мій бойовий вогонь, але тепер він спрямований на спільну мету. — Барон не відпустить їх без каменя.

Крістіан дістає з шухляди невелику оксамитову коробочку. Коли він відкриває її, мої очі розширюються. Всередині, на чорному ложі, лежить ідеальна, абсолютна копія «Серця Рози». Кристал переливається тим самим глибоким багряним світлом, випромінюючи потужну енергію.

— Це бездоганна магічна фальшивка, — на губах Крістіана з'являється тонка, хижа посмішка шефа розвідки. — Я замовив її у найкращих майстрів-ілюзіоністів півдня ще рік тому для дипломатичних ігор. Вона триматиме структуру й випромінюватиме фальшиву королівську ауру рівно дванадцять годин, перш ніж перетвориться на звичайне прокляте скло. Цього часу нам вистачить із головою.

Він повертається до мене і бере мої долоні у свої:

— Завтра вночі, перед оголошенням весілля, ти підеш до Скарбниці. Я особисто проведу тебе повз гвардію та відімкну систему. Ти візьмеш цю фальшивку й вирушиш на зустріч із людьми Вандербурга, як він і вимагав. Ти маєш бути переконливою. Майстерною. Покажи їм налякану Ітелію, яка виконала наказ.

— А батьки? — мій пульс прискорюється.

— У ту саму секунду, коли ти передаси лже-камінь його зв'язковому в лісі, мій елітний загін Тіней, який я вже зараз таємно стягую до кордонів маєтку Вандербурга, почне штурм, — очі Крістіана спалахують смертоносним мороком. — Ми виріжемо його охорону за лічені хвилини й визволимо твого батька та матір ще до того, як барон зрозуміє, що його ошукали. Я сам очолю цей штурм.

— Це занадто ризиковано, Крісе, — я міцно стискаю його пальці. — Якщо Вандербург помітить підробку раніше...

— Не помітить, — Крістіан ніжно цілує мене в чоло, обриваючи мої сумніви. — Вір мені, Амеліє. Ти зіграєш свою найкращу роль. А я поверну тобі сім'ю. І коли все закінчиться... ми вирішимо, що робити з короною Едварда. А зараз — повертайся в свої покої і вдягай маску Ітелії. Гра починається.