Глава 36. Відчайдушна сповідь

Двері його покоїв не замкнені — Тіньовому принцу не потрібні засуви, його охороняє сам морок. Я прослизаю всередину, наче привид, ховаючись від гвардійців та власних страхів. У кімнаті напівтемно, лише кілька свічок тріщать на столі, заливаючи кабінет криваво-багряними відблисками.

Крістіан стоїть біля вікна. Він навіть не обертається, коли я заходжу, але тіні біля моїх ніг миттєво стають дибки, попереджаючи про смертельну небезпеку.

— Ти помилилася дверима, майбутня королево, — його голос звучить як шелест сухого листя на цвинтарі. Крижаний. Чужий. — Покої мого брата в іншому крилі.

— Крістіане, благаю, вислухай мене, — мій голос зривається, і я відчуваю, як перші гарячі сльози прокладають доріжки по моїх щоках. Зашморг Вандербурга стиснувся так сильно, що мені вже немає чим дихати. Гра закінчена. Я більше не можу.

Я роблю три швидкі кроки вперед і... просто падаю перед ним на коліна прямо на холодний паркет. Спідниця моєї шовкової сукні брудниться в пилу, але мені байдуже. Я піднімаю на нього очі, повні відчаю.

— Я не леді Ітелія. Мене звати Амелія. Я ліквідатор із Бойової Академії.

Крістіан повільно розвертається. На його обличчі не здригається жоден мускул, але в очах спалахує такий страшний, пекучий вогонь люті, що мені хочеться стиснутися в клубок.

— Ти вирішила пограти в щирість, пташко? — він підходить ближче, і його тіні важкою плитою притискають мої плечі до підлоги, не даючи підвестися. — Нова стратегія? Поцілунок не спрацював, тож тепер ти прийшла поплакати на моїх колінах, сподіваючись, що я розчулюся?

— Мій батько в заручниках! — викрикую я, зриваючись на хрип. — Барон Вандербург тримає моїх батьків у ланцюгах підземелля! Наш маєток пограбували, батько взяв борг, а Вандербург використав це, щоб зламати нас. Він змусив мене надіти цю кляту ілюзію! Він вимагає «Серце Рози»! Якщо я не вкраду його завтра вночі, до світанку моєму батькові відрубають голову! Крістіане... я прийшла не красти. Я прийшла здатися тобі.

У кімнаті повисає оглушлива тиша. Проте замість співчуття я чую... низький, страшний сміх Крістіана. Це сміх людини, якій щойно знову плюнули в душу.

— Яка зворушлива історія, — він різко нахиляється, хапає мене за підборіддя пальцями в жорсткій шкіряній рукавичці й змушує подивитися прямо в його очі. В них вирує справжнє пекло. — Вандербург? Батьки в кайданах? Ти тримаєш мене за повного ідіота, Амеліє?! Ти — професійна вбивця! Ти викрала мій ключ, поки я задихався від твоїх губ! А тепер, коли мій брат майже коронував тебе, ти прийшла вигадати казочку про хворих родичів, щоб я сам виніс тобі артефакт?!

— Це правда! — ридаю я, намагаючись вирватися з його хватки, але він тримає намертво. — Код захисту... Вандербург дізнався його від своїх людей у Раді, він дав його мені! Мені потрібна була лише кров... кров Едварда, щоб зняти останній блок! Я мала вколоти його шпилькою на балу! Якби я хотіла знову обдурити тебе, я б досі вдавала Ітелію!

— Досить! — гримить Крістіан, і від його крику кришталеві підвіски на люстрі починають злісно дзеленчати. Він відштовхує мене так, що я ледь утримуюсь на руках. — Я більше не вірю жодному твоєму слову. Жодному подиху! Ти зрадила мене, ти використала єдиний момент, коли я відкрився тобі, як останній дурень! А тепер ти стоїш тут і смієш дивитися на мене цими чесними очима?!

— Тому що я кохаю тебе! — цей крик виривається з моїх грудей, наче оскаженілий звір. Я дивлюся на нього крізь пелену сліз, важко дихаючи. — Не короля. Не Едварда. Його світло нудить мене! Я збожеволіла від твого мороку з першої секунди, Крістіане. Кожен мій подих у тому саду був справжнім. Я повернула твій клятий ключ під двері, тому що не змогла! Не змогла зрадити тебе до кінця! Я зненавиділа себе за те, що підставила тебе!

Крістіан застигає. Його важкі груди судорожно піднімаються й опускаються. На його обличчі проступає дика, страшна суміш болю, образи й ревнощів, які він так довго тримав під замком.

— Кохаєш? — тихо, майже пошепки перепитує він, і в цьому шепоті більше загрози, ніж у крику. Він повільно знімає чорну рукавичку, кидаючи її на стіл, і підходить до мене впритул. Його оголена долоня лягає на мою шию, і я відчуваю, як сильно б'ється його пульс. — Ти хочеш, щоб я повірив шпигунці? Доведи.

— Як?.. — шепочу я, затамувавши подих.

— Зніми маску, — його очі звужуються. — Не магічну ілюзію обличчя. Зніми свій ментальний захист. Відкрий мені свій розум. Зараз же. Впусти мій морок у свої думки, якщо тобі немає чого ховати. Але знай: якщо ти знову брешеш, якщо це пастка — я випалю твою свідомість до тла, і ти назавжди залишишся пустим овочем. Ризикнеш, Амеліє?

Це смертельний вирок для будь-якого ліквідатора — відкрити свій розум шефу секретної служби. Це означає віддати йому повну владу над своїм життям і смертю. Один його невірний ментальний рух — і я помру.

Я дивлюся в його поранені, повні прихованої надії та дикої люті очі.

— Входи, — тихо кажу я і повністю розслабляю свої магічні щити, залишаючи свій розум абсолютно голим і беззахисним перед його тінню. — Дивись.

Крістіан заплющує очі, і його магія мороку з крижаним свистом вривається в мою голову.