Глава 34.Одужання та візит Короля

Амелія

Перше, що повертається до мене — це відчуття тепла. Гарячковий вогонь, який спалював мої нутрощі уві сні, зник, залишивши по собі лише легку слабкість та приємну, заколисуючу прохолоду, що огортає моє тіло, наче шовкова ковдра. У голові досі відлунює низький, надривний голос із мого марення: «Я все тобі пробачив...»

Я повільно, з зусиллям розплющую повіки. М'яке сонячне світло заливає палату лазарету.

— Ітеліє! О боги, ти прокинулася!

Я не встигаю навіть повернути голову, як мою долоню підхоплюють теплі, сухі руки. Переді мною виникає обличчя Едварда. Король виглядає втомленим, його зазвичай бездоганне золоте волосся злегка розкуйовджене, а в очах стоять сльози щирого полегшення. Його аура світла спалахує навколо ліжка, намагаючись зігріти мене.

— Лікарі казали, що ти згасаєш, що магічна іржа пошкодила твої канали, — Едвард судорожно підносить мою руку до своїх губ, цілуючи пальці. — Я ледь не збожеволів від страху. Цей клятий відбір... Рада... дівчата... Я більше не ризикуватиму тобою ні на секунду.

Я намагаюся заговорити, але з пересохлого горла виривається лише слабкий хрип. Мої думки гарячково метушаться. Де Крістіан? Це його голос я чула? Його морок захищав мене?

— Тобі не потрібно нічого говорити, люба моя, просто відпочивай, — Едвард ніжно гладить мене по щоці, і в його погляді спалахує непохитна, королівська рішучість. — Слідство ще триває, але мені байдуже, що каже Рада. Щойно лікарі дозволять тобі підвестися з ліжка, я офіційно оголошу про завершення відбору. Я назву тебе своєю королевою перед усім світом, Ітеліє. Більше ніхто не посміє зазіхнути на твоє життя. Ти будеш під моїм особистим захистом на троні.

Слова Едварда б'ють по мені, як обух сокири. Королева. Весілля. Цей зашморг затягується на моїй шиї остаточно. Вандербург отримає свій час, але я... я стану дружиною чоловіка, якого не кохаю, остаточно зрадивши того, чиє ім'я кричала в маренні.

Мимоволі, підкоряючись шпигунському інстинкту та поклику серця, мої очі ковзають повз сяючу постать Едварда, заглядаючи в найтемніший куток палати — туди, де важкі дубові двері губляться в сутінках.

Він стоїть там.

Крістіан. Затягнутий у свій незмінний чорний мундир, склавши руки на грудях і спершись спиною об стіну. Його постать здається частиною самої тіні. Коли наші погляди зустрічаються, у мене всередині все стискається від болю.

У його очах більше немає того божевільного страху й ніжності, які мені вчувалися крізь сон. Поки Едвард говорить про корону й весілля, обличчя Тіньового принца на моїх очах перетворюється на абсолютно непроникну, висічену з граніту маску. Його погляд холоднішає з кожною секундою, стаючи далеким, чужим і безжальним.

Він знову закривається в собі. Опускає залізну завісу обов'язку. Переді мною знову стоїть шеф безпеки імперії, який щоправда зневажає себе за хвилину слабкості, коли кинувся за мною в прірву. Він врятував мене, підживив мою ауру, але тепер, коли я повертаюся до життя як майбутня дружина його брата, він викреслює мене зі свого серця.

Крістіан повільно відштовхується від стіни. Навіть не подивившись на Едварда, він робить короткий, формальний уклін і без жодного слова виходить із палати, тихо зачинивши за собою двері. Разом із ним із кімнати зникає остання прохолода, залишаючи мене наодинці з задушливим, сліпучим світлом майбутньої корони.