Глава 32. Марення у вогні

Темрява навколо мене не крижана, як морок Крістіана. Вона гаряча, задушлива, вона пахне горілим листям і попелом моїх власних ілюзій. Мені здається, що я досі падаю з того клятого грифона, але замість скель Небесного Замку я провалююся у спогади, які так довго намагалася поховати на самому дні своєї душі.

Я марю. Я знаю, що марю, бо крізь пекучий біль у зламаних ребрах чую уривки реальності: чийсь схвильований шепіт, дзвін кришталевих флаконів із зіллям, важкі кроки біля мого ліжка... і низький, надривний голос, який благає мене розплющити очі. Але моє минуле тримає мене міцніше за будь-яке коріння.

У моєму маренні я знову маленька дівчинка у нашому старому маєтку. Мені шість, мої коліна збиті в кров, а в руках — заважка дерев'яна шабля.

«Вставай, Амеліє, — гримить наді мною суворий голос батька. — У моєму домі ніхто не плаче. Ти — моя єдина дитина. Ти мусиш бути сильною».

Мама більше не змогла завагітніти після мого народження. Пологи були настільки важкими, що лекарі ледь витягли її з того світу, назавжди позбавивши надії на спадкоємця. Батько, купець, який усе життя пристрасно мріяв про сина-воїна, не став піддаватися розпачу. Він просто вирішив виростити хлопця з мене.

Поки інші шляхетні леді вчилися вишивати лілії та кокетливо обмахуватися віялами, я вмивалася потом на тренувальних майданчиках. Замість бальних суконь — шкіряні обладунки, замість світських пліток — тактика та бойові закляття. Батько виховав мене як зброю. Я закінчила Королівську Бойову Академію з відзнакою, мріючи стати елітною розвідницею на службі імперії, захищати кордони... Я хотіла, щоб він пишався мною.

Але доля розсміялася нам в обличчя.

У моєму гарячковому сні картинка змінюється. Я бачу кривавий світанок три роки тому. Наш сімейний караван, який віз усе наше майно та золото для укладання нових торгових угод, пограбували вщент на південному кордоні. Ми втратили все. Золото, товари, репутацію. Маєток опинився на межі голоду. Щоб прогодувати сім'ю, щоб виплатити платню десяткам вірних слуг, які служили нам поколіннями, батько зважився на фатальний крок. Він пішов на поклон до барона Вандербурга й попросив позику під страшні відсотки. Найгіршою була приписка внизу угоди: якщо за рік батько не поверне борг, вся наша сім'я переходила в рабство до барона. 

Батько вірив, що ми впораємося. Але наступний рік виявився абсолютно неврожайним. Посуха випалила наші землі, заводи стали, і коли прийшов час платити, Вандербург просто зачинив пастку.

Я знову переживаю той страшний день, коли барон прийшов у наш дім із озброєними колекторами Ради. Він забрав мене в полон прямо з-за обіднього столу, як заставу за борг, який ми ніколи не змогли б повернути. 

Він змусив мене вивчити чужу біографію. Змусив надіти магічну ілюзію і вдавати тут, на відборі, ніжну й беззахисну «леді Ітелію».

«Принеси мені "Серце Рози", дівчино, — шипить у моєму маренні обличчя барона, перетворюючись на бридку змію. — Принеси, і твоя сім'я буде вільною».

Навіщо йому цей артефакт? Я не знаю. Мені, шпигунці на ланцюгу, ніхто не звітував про вищі політичні інтриги. Я знаю лише палацові легенди: кристал дарує невидану силу. Дає абсолютну могутність над чужою магією. Приносить колосальне багатство тому, хто зуміє підкорити його енергію. Що саме затіяв барон — переворот, війну чи руйнування імперії — мені було байдужо. Я бачила лише криваві листи з погрозами і бліде, змучене обличчя мого батька в кайданах.

Моє марення стає ще гарячішим, вогонь у жилах палить так, що я хочу закричати, але раптом... серед цього жаху з'являється прохолода.

Крістіан.

Його образ виникає в моїй голові, витісняючи і Вандербурга, і батька, і Академію. Тіньовий принц. Чоловік, який мав стати моїм катом, але став моїм порятунком. Навіть у несвідомому стані я відчуваю його присутність. Я згадую його поранені, темні очі на балу. Його лють. Його біль від моєї зради. Він зневажає мене, він знає, що я шпигунка, але його морок усе одно огортає мене зараз, намагаючись стримати мій палаючий вогонь, не даючи мені згоріти зсередини.

Я кличу його у своїх думках. Судорожно, відчайдушно чіпляюся за його образ, як за єдиний якір у цьому божевіллі.

«Крістіане... вибач мені... Крістіане...» — б'ється в моїй гарячковій голові.

Я не хочу бути Ітелією. Я не хочу бути ліквідатором Вандербурга. Я хочу просто відкрити очі й побачити його. Навіть якщо перше, що він зробить — це одягне на мої зап'ястя антимагічні кайдани.