Глава 28. Гачок для пташки

Я заношу руку над її обличчям. Мої пальці в чорній шкіряній рукавичці завмирають за кілька міліметрів від її шкіри. Ще один рух, легкий імпульс мого мороку — і магічна маска «леді Ітелії» розсиплеться попелом, оголюючи перед усім двором обличчя Амелії. Шпигунки. Ліквідатора. Тієї, яка щойно використала мої почуття як відмичку для замків мого життя.

— Крістіане, зупинись! — Едвард робить різкий крок уперед, буквально врізаючись між нами.

Його магія світла вибухає сліпучим, праведним щитом, змушуючи мої тіні із сичанням відсахнутися. Брат важко дихає, у його світлих очах палає щира, королівська лють і повне нерозуміння.

— Ти підозрюєш леді Ітелію?! Це абсурд! Вона моя фаворитка, одна з найкращих дівчат на цьому відборі, а може й найкраща. Вона з хорошої родини!

Я застигаю, ігноруючи гнів брата. Моє лезо дивиться в підлогу, а погляд... мій погляд наскрізь пропалює простір повз плече Едварда. Прямо в її розширені, темні від шаленого адреналіну зіниці.

Вона не злякалася. Вона не збирається падати на коліна й благати про милосердя. Під її бездоганною шовковою сукнею я виразно відчуваю, як гуде й розгортається бойовий вогняний резерв. Наш магічний резонанс зараз настільки сильний, що повітря між нами починає вібрувати від нестерпної спеки. Вона готова випустити свій білий вогонь мені прямо в обличчя. Готова дорого продати своє життя і спалити цю залу вщент, але не здатися.

І в цій довгій, мертвій тиші, коли весь замок чекає на мій наказ, я раптом відчуваю... її тепло. Те саме дике, гаряче тепло, яке вчора зігрівало мій проклятий морок у занедбаному саду. Я дивлюся на її губи й згадую кожну секунду нашого фатального поцілунку. Мій обов'язок перед короною, моя залізна клятва захищати Едварда, моя гордість шефа безпеки — усе це зараз кришиться, як сухий пісок.

Я не можу віддати її на плаху. Навіть знаючи, що кожне її слово було брехнею, що вона обкрадала мене, поки я задихався від пристрасті — мій звір усе одно виє від однієї думки, що її вогонь згасне назавжди. Мій божевільний, непереборний потяг до цієї дівчини перемагає мій розум. Якщо я сам її знищу, мій морок не дасть мені жити. Я стану ворогом власному звіру. Це буде кінець.

Я ламаюся. Я, Тіньовий принц, уперше в житті зраджую свій закон заради жінки.

Я повільно опускаю руку. Силою волі, від якої суглоби німіють, я повертаю на обличчя крижану, бездоганну маску байдужості. Але мій погляд залишається прикутим до неї, обіцяючи те, про що вона навіть боїться думати.

— Ви праві, Ваша Величносте, — мій голос звучить настільки рівно й спокійно, що шляхта навколо полегшено видихає. — Леді Ітелія поза підозрою. Мій особистий ключ викрала не вона.

Я бачу, як вона ледь помітно здригається, затамувавши подих. Вона не вірить своїм вухам. Вона думала, що це кінець гри.

Я знову повільно підношу руку і вказую кінчиком меча за спину Амелії — туди, де в блакитному шовку завмерла леді Селена.

— Справжній шпигун — вона, — карбую я, і кожне моє слово відбивається від дзеркальних стін. — Леді Селена. Саме вона була навідницею під час нічного замаху на мене, і саме її мої тіні зафіксували біля Скарбниці цієї ночі. Брати її!

Велика зала вибухає криками й хаосом. Селена блідне, намагається вихопити прихований кинжал, але мій морок діє швидше. Чорні, гострі батоги тіней миттєво кидаються через весь мармур, обплітаючи її руки й ноги, мов залізні лещата. Гвардійці Бара з гуркотом обладунків беруть її під руки, грубо виводячи з зали.

Я викрив Селену ще три дні тому. Вона була моєю картою в рукаві для майбутніх розправ із Радою, але сьогодні я щойно спалив цю карту, щоб прикрити іншу шпигунку. Ту, яка розбила мені серце.

Едвард полегшено зітхає. Його золота аура заспокоюється, і він миттєво повертається до своєї фаворитки, обережно беручи її тремтячу долоню в свої руки.

— Слава богу... Ітеліє, ти вся тремтиш. Тобі нічого не загрожує, брат мій просто надто підозрілий через посаду. Він показував не на тебе, а на дівчину за тобою.

Я дивлюся, як Едвард стискає її пальці, і всередині мене знову піднімається брудна, гаряча хвиля люті. Але цього разу це не просто ревнощі. Це холодний розрахунок хижака. Я бачу її обличчя. Вона бліда як смерть. Її вогонь згас, а в очах замість тріумфу панує дикий, паралізуючий жах і... нестерпна провина. Вона зрозуміла, що я знаю все. І вона зрозуміла, що я щойно зробив ради неї.

Я розвертаюся і йду до виходу із зали, дозволяючи своєму чорному плащу шурхотіти по мармуру. Гвардія розступається переді мною, як перед самою смертю.

Біля масивних дверей я на секунду зупиняюся. Повільно повертаю голову і дивлюся на неї востаннє. Мої очі горять обіцянкою такої розплати, від якої в неї перехоплює подих.

Я не кинув її в підземелля, ні. Я зробив гірше. Я залишив її тут, серед балу, підвішеною на гачок власної провини та страху. Цього разу сховатися не вдасться.