Глава 22. Вибух ревнощів та фатальний поцілунок

Слова короля про заручини досі набатом звучать у моїй голові, коли я намагаюся втекти від усього цього палацового галасу. Одразу після повернення з полювання, поки придворні галасливо обговорюють здобич, я вислизаю до Занедбаного саду — єдиного місця, де зарослі старого плюща хоч трохи приховують мене від чужих очей.

Мені потрібно побути наодинці. Мені потрібно зрозуміти, як зупинити цю катастрофу, що насувається.

Але тиша виявляється ілюзією.

Повітря навколо раптово стає крижаним, а сонячне світло, що пробивалося крізь крони дерев, блякне, наче його ковтає важка, густа хмара. Тіні під моїми ногами видовжуються, сплітаючись у знайомі, загрозливі візерунки.

Я розвертаюся на підборах, готуючись до бою, але міцна чоловіча рука перехоплює моє зап'ястя раніше, ніж мій вогонь встигає іскрити на пальцях. Крістіан штовхає мене назад, втискаючи спиною в товстий стовбур старого дуба.

Його обличчя зовсім близько. Очі потемніли настільки, що здаються суцільними чорними безднями, а на щелепі ходять жорсткі жорна. Він важко дихає, і від нього пахне лісовою прохолодою, конем та тією самою небезпечною магією, яка зводить мене з розуму.

— Ти таки вирішила прийняти його пропозицію, пташко? — Його голос звучить тихо, але в ньому стільки стриманої люті й ревнощів, що я мимоволі здригаюся. Його здорова рука впирається в кору дерева прямо над моєю головою, обмежуючи будь-який простір для маневру. — Думаєш, я не бачив, як ти мліла в його обіймах серед лісу? Думаєш, я дозволю тобі одягнути корону мого брата, знаючи, хто ти і ЩО відбувалося між нами в моїх покоях?

— Крістіане, пусти, — я намагаюся говорити твердо, але мій голос зрадницьки тремтить. — А що я можу зробити, якщо він все вирішив? Він же король.

— То ти в нас беззахисна перед королем?! — Крістіан видає глухий, майже звірячий рик. Його тіні судорожно б’ють по кущах навколо нас, вириваючи з корінням старий плющ. — Ти брешеш йому з кожним подихом! Ти граєш з ним, використовуєш його світло, щоб прикрити свої брудні таємниці! Ти не зможеш належати йому, Амеліє. Бо твоя магія, твій вогонь, твоя дика суть — усе це відгукується лише на МІЙ морок. Ти належиш мені, і ти це знаєш!

— Я нікому не належу! — вигукую я, і сльози безсилої люті та відчаю нарешті підступають до очей. — Ти нічого не знаєш про мене! Нічого не знаєш про те, чому я тут!

— Тоді змусь мене замовкнути, — видихає він.

Крістіан остаточно втрачає свій славетний, залізний самоконтроль. Він зривається.

Його губи накривають мої у відчайдушному, палкому, владному поцілунку. Це не ласка королівського залицяльника — це напад, це привласнення, це спроба випалити всю ту брехню, що стоїть між нами. Його язик вимагає моєї повної покірності, а пальці міцно зариваються в моє волосся, змушуючи мене повністю відкритися йому.

І в цю секунду весь мій шпигунський захист рушиться вщент. Мій вогонь більше не бореться з його тінями — він вибухає назустріч, зливаючись у шаленому, магічному екстазі. Я відповідаю на поцілунок із такою ж дикою, накопиченою пристрастю. Мої руки самі піднімаються, обвиваючи його шию, і я притискаюся до його гарячого тіла, відчуваючи, як земля під ногами йде шкереберть.

Це мить абсолютної, нищівної правди. Тут, у занедбаному саду, затиснута між його тілом і деревом, я з жахом і водночас із божевільним полегшенням усвідомлюю: я закохалася. Закохалася в Тіньового принца, у свого головного ворога, у ката, який мав мене знищити.

Але навіть у цьому емоційному урагані, коли моя душа кричить від кохання, мій тренований розум продовжує працювати на рівні холодних рефлексів. Вандербург. Ланцюги. Батько. Перстень у моїй кишені. Три дні.

Поки Крістіан повністю засліплений цим поцілунком, поки його тіло тремтить від пристрасті, а голова закинута назад, мої руки повільно ковзають по його плечах вниз. Я нібито судорожно стискаю його талію, шукаючи опори. Мої пальці торкаються важкого кованого пояса.

Один точний, ледь помітний рух. Моє ліве стегно щільно притискається до його стегна, приховуючи маневр. Моя права рука намацує срібну печатку-ключ від закритого крила. Я знаю, як працює цей замок — я вивчила його тієї ночі під час нашої гри.

Клац.

Маленький прихований важіль піддається без звуку. Важка срібна печатка з чорним обсидіаном безшумно зісковзує з його пояса прямо в мою долоню. Я миттєво, одним плавним рухом професійного крадія, ховаю її у внутрішню таємну кишеню свого мисливського замшевого костюма.

Крістіан повільно відривається від моїх губ. Його дихання переривисте, а погляд — туманний, п’яний від нашого поцілунку та магічного резонансу. Він нічого не помітив. Тіньовий принц, який бачить усіх наскрізь, виявився абсолютно беззахисним перед жінкою, яку покохав.

Він ніжно торкається моєї щоки великим пальцем, намагаючись заспокоїти своє шалене серце.

— Не смій іти до нього, Амеліє, — тихо, майже благально шепоче він. — Будь ласка.

Я дивлюся на нього, і моє серце розривається на шматки. Ключ, який зараз лежить у моїй кишені — це моя перепустка до порятунку батька. Але водночас це зброя, якою я сьогодні ввечері завдам Крістіану смертельного удару, зрадивши його довіру назавжди.