Глава 20. Гра на правду

Прохолода його магії миттєво гасить мій вогняний запал. Крістіан не відпускає мою талію, але його погляд сканує моє обличчя з такою проникливістю, що мені стає важко дихати. Я чекаю, що зараз він заламає мені руки, викличе гвардію або зачинить у підземеллі.

Замість цього на його губах з’являється повільна, хижа посмішка. Одержимість у його очах змінюється азартом мисливця, який розкусив маневр дичини.

— Ти дуже спритна, пташко, — тихо каже він, і його руки нарешті розтискаються. Він відступає на крок, але його тіні миттєво перекривають мені шлях до дверей. — Прийшла розвідати мої покої? Подивитися, де шеф безпеки тримає секрети корони? Але в моєму домі грають за моїми правилами. Хочеш вийти звідси вільною? Спробуй виграти це право.

Крістіан підходить до невисокого столика, бере карафу з темним, майже чорним вином і розливає його у два кришталеві келихи. Одну склянку він протягує мені.

— Зіграємо, — його голос звучить як оксамитовий зашморг. — Правила прості. Ми по черзі ставимо один одному виключно прямі запитання. Якщо відповідаєш правду — гра триває. Якщо брешеш або відмовляєшся відповідати — ти повинна зняти з себе якийсь елемент одягу. Але оскільки ми обоє шляхетні люди, сукні чіпати не будемо. Знімай прикраси, заколки, кулони... Але пам'ятай: я відчуваю твою брехню кожною своєю тінню.

Мій кулак стискається. Я не можу піти — його морок заблокував кімнату. Доведеться прийняти виклик і спробувати не видати головного.

Я беру келих, роблю ковток — вино терпке, з присмаком ожини та попелу — і сідаю в крісло навпроти нього.

— Добре, Ваша Високосте. Мій перший хід. Чому шеф безпеки імперії особисто лізе під антимагічні клинки, замість того, щоб сидіти в кабінеті й керувати шпигунами?

Крістіан сідає навпроти, закидає ногу на ногу і робить ковток.

— Тому що в цьому палаці є лише одна людина, якій я беззастережно довіряю, і це я сам, — спокойно відповідає він. — Якщо я хочу, щоб мій брат сидів на троні, я мушу сам бруднити руки в крові його ворогів. Мій хід, Ітеліє. На кого ти працюєш? Хто твій замовник?

Я відчуваю, як горло стискається. Якщо я назву Вандербурга, батьків уб’ють до ранку.

— Я не можу відповісти, — тихо кажу я.

Повільно підношу руку до голови, витягую з волосся тонку срібну шпильку, прикрашену дрібними перлинами. Моє темне волосся важкою хвилею розсипається по плечах і спині. Крістіан стежить за цим рухом не мигаючи, і я бачу, як темніє його погляд. Я кладу шпильку на стіл між нами. Вона тихо цокає об мармур.

— Мій хід, — я подаюся вперед, зціпивши пальці на келиху. — Ти кажеш, що захищаєш брата. Але в саду ти ледь не задушив своїми тінями весь плющ, коли Едвард тримав мене за руку. Тобі не здається, що ти зраджуєш свого короля у власних думках?

Крістіан застигає. Атмосфера в кімнаті стає настільки наелектризованою, що повітря починає тріщати. Він дивиться на мене крізь примружені повіки. Я чекаю, що він відмовиться, але принц раптом гірко посміхається.

— Мені не здається. Я знаю це, — його голос падає до шепоту. — Моя магія темряви — це прокляття, Ітеліє. Вона тримає мене в абсолютній, крижаній самотності від самого народження. Від мене сахаються люди, мене бояться жінки. Едвард — єдине світло, яке в мене було. Я присягнув віддати за нього життя. Але коли з’явилася ти... мій морок уперше за тридцять років знайшов те, що здатне його зігріти. Твій вогонь. І так, я задихаюся від люті, коли бачу тебе з ним. Бо мій звір хоче одноосібно володіти тою, хто врятувала мені життя.

Ці слова б’ють мені в груди сильніше за будь-яку бойову магію. Його щирість, ця оголена, страшна самотність залізного принца змушує моє серце стиснутися від щемливого, нестерпного болю. Він не просто чудовисько. Він глибоко поранена людина, яка не знає, що таке тепло. І те, що він відчуває до мене… Але хіба я маю право подумати про себе, коли над батьками нависла загроза? Хіба я можу довіряти Крістіану?

— Мій хід, — Крістіан нахиляється через стіл, і його обличчя опиняється в лічених сантиметрах від мого. — Навіщо ти прийшла сюди на цей відбір, якщо ти ненавидиш кожну секунду, проведену в сукні леді? Заради чого ти ризикуєш життям? Що змусило елітного бійця вдавати дурепу?

Я дивлюся в його темні, сповнені болю й очікування очі. Я знову не можу сказати правду про Скарбницю.

Я повільно піднімаю ліву руку до шиї. Мої пальці торкаються золотого ланцюжка з кристалом Небесного дракона — дарунка короля Едварда. Одним різким рухом я розстібаю замок і кладу королівський кулон на мармур поруч зі шпилькою.

Крістіан дивиться на відкинутий захисний артефакт брата, і в його очах спалахує повага навпіл із задоволенням.

— Я не скажу тобі деталей, Крістіане, — тихо, але з затятою гордістю вимовляю я, дивлячись йому прямо в душу. — Але я скажу інше. Я роблю це не заради грошей, не заради влади й не заради корони. Я роблю це, бо на іншому кінці цього зашморгу стоять люди, яких я люблю більше за власне життя. І якщо мені доведеться стати зрадницею, шпигункою чи померти на твоїй пласі, щоб захистити їх — я зроблю це не вагаючись. Моя мета — не вбивати, не викривати плани короля або шлях до його безпеки. Я не загроза для вас, повір мені. Моя мета тут значно скромніша і я вдячна тобі, що ти не видав мене досі. І сподіваюся, не видасиш і далі.

Крістіан завмирає. Його погляд ковзає по моєму обличчю, і я бачу, як у його душі відбувається остаточний, безповоротний злам. Він бачить перед собою не підступну відьму-найманку. Він бачить бійця, який іде на смерть заради своєї родини — так само, як він сам щодня йде на смерть заради брата. Наша схожість виявляється сильнішою за будь-які королівські закони.

Він повільно підводиться, обходить стіл і зупиняється над моїм кріслом. Напруга між нами досягає свого піку, стаючи майже відчутною на смак. Крістіан протягує руку, і його великі пальці м’яко торкаються моїх губ, окреслюючи їхній контур.

— Чому ти захищаєш мене? Невже справді для того, щоб мати шпигунку серед наречених?