Глава 18. Пастка для Амелії

У Білій залі палацу пахне свіжими ліліями та дорогою пудрою. Ми, учасниці відбору, стоїмо рівною шеренгою, схиливши голови в глибоких реверансах. Але коли повз нас проходить король Едвард, його кроки уповільнюються саме біля мене.

— Леді Ітеліє, — його голос звучить настільки м'яко й тепло, що по залі миттєво проноситься хвиля ледве чутного, отруйного жіночого шипіння.

Едвард обережно бере мою руку, підносить до своїх губ і цілує пальці. Його погляд — щирий, закоханий, сповнений тієї дивної, королівської рішучості, яка так сильно лякає мене останні дні. На його грудях виблискує сонячний орден, і магія світла, що огортає його фігуру, здається мені лагідним, але міцним зашморгом. Він бачить у мені свою майбутню королеву. Свою істинну.

Король розвертається до залу й голосно оголошує:

— Завтра відбудеться третє випробування — Бал Поцілунку Тіней та Світла. Вже скоро я зроблю свій остаточний вибір і назву ім'я тієї, яка розділить зі мною трон Небесного Замку.

Я відчуваю, як десятки заздрісних очей моїх суперниць буквально пропалюють мені спину. Леді Кларісса стискає кулаки так, що біліють суглоби. Вони всі впевнені, що корона вже моя. Вони думають, що провінційна лялька Ітелія виграла це життя.

Якби ж вони тільки знали...

Коли я нарешті повертаюся до своїх покоїв і зачиняю двері на засув, мої ноги підкошуються. Я буквально падаю на стілець біля вікна, ховаючи обличчя в долонях. Король закохується в ілюзію. Крістіан... Крістіан знає, що я боєць, і між нами палає щось божевільне й небезпечне, але я все ще шпигунка в його домі. Час спливає.

Раптом на моєму туалетному столику спалахує брудне, багряне світло. Простір над мармуровою стільницею викривляється, і з повітря прямо на шовкову серветку падає невелика дерев'яна скринька, обмотана чорною сухою лозою.

Моє серце пропускає удар. Шантажний артефакт Вандербурга.

Я підходжу ближче, мої пальці тремтять, коли я торкаюся лози. Вона розсипається на попіл, і кришка скриньки з тихим клацанням відчиняється. Зсередини миттєво виривається хрипкий, магічно записаний голос барона, від якого в мене холоне кров у жилах.

— Ти надто захопилася королем, моє любе дівчатко, — лунає огидний, задоволений баритон Вандербурга. — Забула, кому належить твоє життя? Де мій артефакт? Де «Серце Рози»? Якщо через три дні каменя не буде в моїх руках — твій батько помре. І щоб ти не думала, ніби я жартую... тримай сувенір. На згадку про слухняність.

Голос затихає, а над скринькою розгортається невелика, але чітка магічна ілюзія — фантомний запис. Я бачу темне підземелля маєтку Вандербурга. Мої батьки сидять на холодній підлозі, скуті магічними ланцюгами, які пульсують болючим фіолетовим світлом. Мама виглядає виснаженою, вона плаче, а батько... батько важко дихає, намагаючись закрити її собою від магічних розрядів. Ілюзія триває всього кілька секунд і тане в повітрі, залишаючи по собі лише запах паленого озону.

Я заглядаю всередину скриньки. На дні, загорнутий у клаптик знайомої сукні моєї мами, лежить важкий срібний перстень із родовим гербом нашої родини. Перстень, який батько ніколи в житті не знімав. Поруч із ним — тонка золота сережка, яку мама носила щодня. Барон роздягнув їх, забрав найдорожче і показав, що має повний контроль над їхніми життями.

Мене нудить від жаху та люті. Світ навколо починає обертатися з шаленою швидкістю, а повітря стає гарячим від мого вогню, який самовільно виривається з кінчиків пальців, обпалюючи краї столу. Вандербург не просто загрожує мені «на словах». Він катує моїх батьків повільною магічною отрутою ланцюгів прямо зараз.

Я стискаю батьківський перстень у кулаці, відчуваючи, як метал впивається в шкіру. Сльози безсилої люті застигають в очах, перетворюючись на крижану рішучість.

У мене немає вибору. Мені байдуже на почуття короля Едварда, мені байдуже на тіні Крістіана, які зводять мене з розуму. Якщо для порятунку батьків мені доведеться спалити цей замок, викрасти артефакт і зрадити обох братів — я це зроблю. Фінальне випробування завтра стане моєю останньою битвою. Або я дістану «Серце Рози», або моя родина загине.