Глава 17. Королівські шахи і порожні покої

Крістіан

ГУП! ГУП! ГУП!

Гвардійці за дверима горланять так, наче в Небесному Замку почався всесвітній потоп. Я застигаю над дівчиною, відчуваючи, як моє серце б'ється об її грудну клітку шаленим, важким молотом. Її зіниці розширені, губи ледь прочинені, а в повітрі між нами все ще іскрить залишкова магія нашого резонансу. Ще секунда — і я б скоїв найбільше божевілля у своєму житті. Я б поцілував її. Шпигунку, яка щойно вирізала трьох елітних ліквідаторів.

— Сховайся, — хрипко наказую я, розмикаючи пальці на її зап'ястях.

Вона не сперечається. Її бойовий розум миттєво оцінює ситуацію. Одним плавним, безшумним рухом кішки вона зісковзує з ліжка. Я вказую підборіддям на масивну дубову шафу в кутку покоїв, де тримаю парадні обладунки. Амелія зникає за її дверцятами за частку секунди до того, як я встигаю накинути на плечі чисту сорочку, прикриваючи нашвидкуруч накладену шовкову пов'язку.

Підходжу до дверей і з гуркотом відсуваю засув.

— Якого біса ви репетуєте під моїми покоями, капітане? — мій голос звучить як удар сокири по кризі.

Капітан гвардії Барт застигає на порозі, його очі гарячково сканують мою фігуру, зупиняючись на закривавленому шматку тканини, який я не встиг сховати на столі, та на лівому плечі, де крізь біле полотно сорочки вже проступає свіжа багряна пляма.

— Ваша Високосте... Ви поранені? — Барт робить крок уперед, рука на руків'ї меча. — У Східній галереї бійня. Чотири трупи елітних найманців. Ми шукаємо вбивць і...

— Вбивць ви не знайдете, вони вже мертві, — відрізаю я, перегороджуючи йому шлях у кімнату. Тіні за моєю спиною стають щільнішими, загрозливо здіймаючись до стелі. — На мене напали. Я сам із ними розібрався. Плече? Дрібниця. Я вже зцілив себе за допомогою магії темряви, кров скоро зупиниться. Немає потреби перевертати мої покої. Я сам зараз доповім брату про все. Вільно, капітане.

Барт підтискає губи, але сперечатися з Тіньовим принцом — це пряма дорога на плаху. Він кланяється і відступає.

Я зачиняю двері, навіть не озираючись у бік шафи, хоча шкірою відчуваю її присутність там. Зараз немає часу. Треба діяти на випередження, поки мої вороги не вигадали іншу версію подій.

За десять хвилин я вже заходжу до Тронної зали. Едвард сидить у кріслі, накинувши на плечі хутряний плащ. Поруч із ним — кілька наляканих Радників, які щось судорожно шепочуть йому на вухо. Коли я заходжу, брат миттєво піднімає на мене погляд. У його світлих очах — суміш полегшення та крижаної королівської люті.

— Крістіане, — Едвард підводиться. — Мені доповіли про напад. Ти живий.

— Як бачиш, Ваша Величносте, — я підходжу ближче, ігноруючи тупий біль у плечі. — Але замах був спланований ідеально. Вони використовували клинки з антимагічною рудою. І це були не повстанці. Це хтось із нашої Ради.

По залі проноситься хвиля переляканого шепоту. Радники перезираються, їхні обличчя бліднуть.

— Звідки така впевненість? — Едвард мружиться.

— Перед тим, як знести голову їхньому ватажку, я помічив на його шиї прихований магічний кулон із гербом Вищого Суду. Хтось дуже сильно хоче моєї смерті, Едварде. І ми обоє знаємо, чому.

Брат повільно киває. Ми не озвучуємо це перед Радою, але причина очевидна. Моя посада шефа безпеки — це лише вершина айсберга. Вже пів року я особисто керую Таємним Реформаторським Комітетом, який якраз зараз розробляє закон про повне вилучення земельних і податкових привілеїв у старої аристократії. Ми перекриваємо Радникам кисень. Саме завдяки моєму жорсткому контролю і зачистці корупційних лазівок влада Едварда зараз міцна як ніколи. Якщо прибрати мене — мій брат залишиться без щита, а реформи захлинуться в крові.

— Я сам займуся цим розслідуванням, — карбую я, дивлячись прямо на старого канцлера, у якого ледь помітно тремтять пальці. — Я переверну кожне шляхетне кубло в цьому королівстві. І кожен, хто приклав руку до цього замаху, відповість перед моїм клинком.

Едвард кладе руку мені на здорове плече.його магія світла на мить торкається моєї шкіри, даруючи легке полегшення від залишків отрути.

— Контролюй усе особисто, брате. Я вірю тільки тобі.

Коли я нарешті повертаюся до своїх покоїв, палац уже починає сіріти від перших променів світанку. Я штовхаю важкі дубові двері, очікуючи побачити її. Можливо, вона сидить на ліжку, або все ще ховається, тримаючи напоготові свій білий вогонь...

Але в покоях панує абсолютна, мертва тиша.

Я підхожу до шафи і розчиняю дверцята. Порожньо. Лише мої парадні обладунки холодно виблискують у напівтемряві. Навіть закривавлені шматки тканини та карафа з бренді бездоганно прибрані, ніби тут ніколи й не було пораненого принца та його загадкової рятівниці. Вона зникла так само безшумно, як і з'явилася. Справжній привид. Елітний боєць.

Я сідаю на край ліжка, туди, де ще пів години тому тримав її під собою, втискаючи в матрац. Проводжу долонею по пом'ятому простирадлу. Тут усе ще слабко, ледь відчутно пахне її аурою — дикою сумішшю гарячого попелу та весняного дощу.

І раптом я ловлю себе на тому, що моє серце... моє залізне, треноване серце, яке не здригнулося під антимагічними клинками найманців, зараз починає шалено, божевільно вистрибувати з грудей від однієї лише згадки про те, як її тонке, сильне тіло звивалося в моїх обіймах.

Я заплющую очі, стискаючи зуби від глухої, безсилої люті на самого себе. Це катастрофа. Я — шеф безпеки імперії, а мої думки повністю захоплені дівчиною, яка бреше мені з кожним подихом. Але тепер я знаю смак її сили. І я не заспокоюся, поки не поверну її назад у це ліжко. Цього разу — назавжди.