Глава 14. Сніданок з Королем та укол ревнощів

​Ранкове сонце заглядає в королівський сад, пронизуючи золотими променями густі крони квітучих магнолій. Після нічного жаху в Лабіринті Ілюзій моє тіло все ще здається чужим і втомленим, але я змушена тримати спину ідеально рівно.

​Я сиджу за невеликим кованим столиком навпроти короля Едварда. Для цього приватного сніданку я обрала закриту сукню пастельно-рожевого кольору, яка повністю ховає і опік на зап'ясті, і сліди від нічних пазурів лабіринту.

​— Ти все ще бліда, Ітеліє, — тихо каже Едвард.

​Його голос звучить м'яко, але коли я піднімаю очі, то з подивом помічаю в його погляді не просто хлопчачу закоханість, а глибоку, пронизливу серйозність правителя. На відміну від Крістіана, чия сила б'є в очі темною грозою, Едвард тримає свою магію світла під абсолютним контролем.

​Король тягнеться через стіл і накриває мою долоню своєю. Його пальці сухі й теплі, і від цього дотику під моєю шкірою не спалахує той дикий, руйнівний резонанс, який зводить мене з розуму поруч із його братом. З Едвардом усе спокійно. Правильно. Надійно.

​— Магія лабіринту підступна, вона б'є по найболючішому, — продовжує король, і на його губах з'являється ледь помітна, загадкова посмішка. — Але Крістіан сказав, що ти трималася гідно. Мій брат рідко когось хвалить, знаєш? Навіть занадто рідко.

​Едвард дістає з кишені оксамитовий футляр і відкриває його. Всередині на срібному ланцюжку лежить великий, прозорий кристал, що пульсує чистим золотим свіченням.

​— Це сльоза першого Небесного дракона. Рідкісний захисний артефакт. Він блокуватиме будь-які ментальні атаки й чужі ілюзії. Я хочу, щоб ти носила його, — Едвард підводиться, підходить до мене ззаду і повільно застібає ланцюжок на моїй шиї. На мить його пальці затримуються на моїй шкірі, і він схиляється до мого вуха. — Ти особлива, Ітеліє. Моя магія світла ніколи раніше так не відгукувалася ні на кого з леді. Ти — моє благословення.

​Король повертається на своє місце, але замість того, щоб сісти, він дивиться кудись мені за спину. Його погляд миттєво стає гострим і вичікувальним, як у хижака, що застиг у засідці.

​— Ваша Величносте.

​З тіні галереї виходить Крістіан. На ньому чорний шкіряний мундир секретної служби. У руках він тримає шкіряну папку з рапортами, але його обличчя... воно здається висіченим із чорного граніту. Коли Крістіан переводить погляд на руку Едварда, яка все ще лежить поверх моєї долоні, а потім на золотий кристал на моїй шиї, його очі спалахують смертоносним, диким вогнем.

​Я затамовую подих.

​Повітря в саду миттєво стає важким і холодним. Прямо на наших очах молоді зелені пагони плюща, що обвивають ніжки столу, починають чорніти і судорожно стискатися, ніби їх душать невидимі пальці. Магія тіней Крістіана виривається з-під його контролю, реагуючи на його внутрішній стан, і починає нищити рослини навколо.

​Я дивлюся на цей почорнілий плющ, і всередині мене вибухає усвідомлення: це ревнощі. Дикі, необуздані ревнощі Тіньового принца. Він задихається від люті, бачачи мене поруч із братом. І в цю секунду я розумію: я маю владу над цим залізним катом. Я — його слабкість.

​— Крістіане, ти приніс звіт про нічний інцидент? — спокійно запитує Едвард.

​Але замість того, щоб прибрати руку з моєї долоні, король спеціально, повільно починає погладжувати мої пальці великим пальцем, не зводячи очей з обличчя брата. Едвард робить це навмисно. Він перевіряє Крістіана. Провокує його, змушуючи видати себе. Король зовсім не сліпий — він помітив зміни в поведінці шефа безпеки і зараз безжально тисне на його найболючішу точку.

​У Крістіана на щоках ходять желваки. Його пальці так сильно стискають шкіряну папку, що вона тріщить. Чорні тіні біля його ніг починають клубитися, як розлючені змії, і кущ троянд поруч із ним скидає всі свої пелюстки на мармурові плити.

​— Так, Ваша Величносте, — голос Крістіана звучить як хрускіт криги під чоботями. — Звіт готовий. Але деякі деталі... вимагають конфіденційного обговорення. Без сторонніх осіб.

​Крістіан дивиться прямо на мене, і в його погляді горить обіцянка влаштувати мені ввечері такий допит, якого я ще не бачила.

​Едвард переводить погляд з брата на мене, а потім знову на Крістіана. На губах короля з'являється тонка, задоволена посмішка людини, яка щойно отримала підтвердження своєї здогадки. Він дізнався те, що хотів. Тіньовий принц, який ніколи ні до кого нічого не відчував, заплутався в тенетах його фаворитки.

​— Що ж, — Едвард нарешті відпускає мою руку й підводиться. — Тоді леді Ітелія може повернутися до своїх покоїв. Відпочивай, мій метелику. А ми з братом... обговоримо безпеку нашої корони.

​Я підводжуся, роблю бездоганний реверанс і повільно йду алеєю саду. На моїй шиї горить золотий захисний кулон короля, але спиною я відчуваю два погляди. Один — вивчаючий і небезпечний погляд Едварда, який почав власну складну партію. І другий — гарячий, обпалюючий погляд Крістіана, чиї тіні все ще тихо повзуть за мною слідом по мармурових плитах, не бажаючи відпускати свою здобич.