Глава 13. Випробування друге - Лабіринт ілюзій

Крістіан

​Я стою на високій оглядовій вежі, схрестивши руки на грудях, і дивлюся на гігантське зелене море Лабіринту Ілюзій. Для більшості наречених це випробування — просто кепський атракціон. Вони верещатимуть від маревних павуків, привидів чи уявних зморшок на обличчі. Мої офіцери контролюють кожен сектор, але мій особистий фокус налаштований лише на одну точку.

​Сектор сорок два. Туди щойно зайшла «леді Ітелія». Або як там звучить її справжнє ім'я.

​Я чекаю на черговий фокус. Мені цікаво, як ця залізна дівчина з вишколом елітного ліквідатора збирається обходити ментальну магію лабіринту. Знову розіграє виставу з непритомністю? Перехитрить контур?

​Раптом кристали на моєму пульті управління безпекою спалахують тривожним, багряним світлом. Магічні індикатори сорокового сектора зашкалюють. Земля під ногами ледь помітно здригається.

​— Що там таке? — капітан гвардії хапається за руків'я меча. — Прорив периметра?

​— Стояти на місцях, — карбую я, відчуваючи, як усередині все стискається від недоброго передчуття.

​Мій тіньовий резерв відгукується на чужу силу миттєво. Там, у глибині лабіринту, вибухає щось колосальне. Це не просто переляк — це концентрована, руйнівна бойова магія вищого порядку. Вогняна стихія. І вона належить їй.

​Не чекаючи на гвардію, я крізь тіньовий перехід крокую прямо в епіцентр спалаху.

​Мене зустрічає рев полум'я і стіна ядучого чорного диму. Живий чагарник лабіринту горить і тріщить, розлітаючись на попіл. Магічне марево артефакту навколо неї викривлене, воно б'є по її свідомості, але я не бачу, що саме показує їй лабіринт — чужі ілюзії закриті для сторонніх. Я бачу лише її.

​Дівчина стоїть посеред цього багряного пекла, затиснувши вуха руками. Її вишукана сукня обгоріла, волосся розсипалося по плечах, а з грудей виривається такий страшний, повний відчаю крик, що в мене на секунду перехоплює подих. Вона не захищається. Вона повністю втратила контроль, задихаючись у власному вогні.

​— Ітеліє! — гукаю я, пробиваючись крізь стіну полум'я.

​Моя темрява закручується вихором, гасячи вогняні язики. Я роблю ривок уперед, перехоплюю її за талію і збиваю на землю, прикриваючи своїм тілом від палаючих уламків чагарника. Вона б'ється в моїх руках як поранений звір. Її пальці здирають шкіру на моїх плечах, нігті впиваються в мій бойовий обладунок.

​— Відпусти мене! Будь ласка, відпусти! — ридає вона, і ці сльози — гарячі, судорожні — обпалюють мою шию. — Вони уб'ють їх... зупини це! Будь ласка... не треба...

​Вона марить. Її слова незв'язні, вона благає когось невидимого, повністю розбита своїм таємним кошмаром. Я не бачу її страху. Не знаю, про кого вона говорить і хто ці «вони», які мають когось убити. Але моя магія тіней, що зараз обплітає її тіло, зчитує дещо інше. Точніше, ніж будь-які слова.

​Тіньові маги бачать суть емоцій. І зараз з її аури мені в груди б'є така лавина чистого, паралізуючого болю та безпорадності, що мій власний раціональний світ тріщить по швах.

​Я завмираю, тримаючи її на землі.

​У моїй голові відбувається нищівний, безповоротний надлом. Усі мої заготовки, плани вийти через неї на «головного змовника», шпигунські ігри та холодний розрахунок шефа безпеки розсипаються на порох. Ця дівчина — не хижак. Вона не прийшла сюди за владою, грошима чи короною мого брата. Вона — чиясь жертва. Хтось затиснув її в такі залізні лещата, поставив на кін щось настільки дороге для неї, що вона змушена лізти в це палацове пекло під страхом смерті. Вона просто залякане дівчисько, яке з останніх сил тримає оборону.

​Моя лють мисливця згасає за частку секунди, поступаючись місцем глухому, первісному інстинкту — захистити її. Заховати від усього світу.

​— Тихо... Тихо, пташко, — мій голос міняється, стає низьким і хрипким. Я сам себе не впізнаю.

​Я перевертаю її, сильніше притискаючи до своїх грудей, ховаючи її обличчя на своїй шиї. Моя велика долоня змикається на її потилиці, пальці м'яко заплутуються в розпатланому волоссі, заспокоюючи, заколисуючи її тремтіння. Я вивільняю прохолодну, м'яку магію нічного кокона, дозволяючи моїм тіням увібрати її розпечений вогняний біль, загасити її паніку.

​— Я тут. Усе закінчилося. Це просто марево, чуєш? Воно зникає. Дихай, маленька. Дихай.

​Вона судорожно, сліпо хапається пальцями за мій чорний камзол, ніби я — єдиний якір, що тримає її над прірвою. Її дике полум'я під моїми руками нарешті згасає, поступаючись місцем тихим, знесиленим схлипам.

​Навколо нас догорають чорні гілки лабіринту, а я продовжую сидіти на землі й міцно тримати її у своїх обіймах, відчуваючи, як її серце поступово сповільнює свій шалений біг, підлаштовуючись під важкі удари мого власного.

​Я так і не дізнався, хто нею керує. Але я дивлюся на її заспокоєне обличчя на моєму плечі, і всередині мене закипає нова, смертоносна лють. Тепер це моя особиста справа. Я знайду ту тварюку, яка змусила мою пташку так панічно боятися. І коли я її знайду — вона благатиме про смерть.