Глава 11. Таємний покровитель чи кат?

Амелія

​Залізні двері кабінету Тіньового принца зачиняються за моєю спиною з глухим, зловісним звуком. Конвой гвардійців залишається в коридорі, і я опиняюся наодинці з чоловіком, який тримає моє життя на кінчиках своїх пальців.

​У кабінеті панує напівтемрява. Крістіан повільно знімає важкі бойові наручі й кидає їх на стіл. Потім повертається до мене. Його погляд — важкий, холодний, скануючий — буквально пришиває мене до місця. Я стою посеред кімнати, ховаючи ліву руку в складках сукні. Опік під тканиною все ще пульсує тупим болем, але цей біль — ніщо порівняно з крижаним очікуванням тортур.

​Мій бойовий вишкіл гарячково підказує варіанти: якщо він зараз дістане кайдани, я маю три секунди, щоб розбити вікно за його спиною і стрибнути в прірву під Небесним Замком. Шанси вижити мінімальні, але це краще, ніж катівні секретної служби.

​— Ну що, леді Ітеліє, — Крістіан робить крок у мій бік, і його тіні ліниво повзуть по підлозі, обрізаючи мені шляхи до відступу. — Довго збираєтеся тремтіти? Де ваші сльози? Де розповіді про чутливу шкіру та дешеве мереживо?

​Зціплюю зуби. Розум кричить, що треба знову увімкнути режим «дурепи з віями», заплакати і впасти на коліна. Але після того, як він закрив мій опік своєю долонею на очах у короля, ця маска здається безглуздою. Він бачить мене наскрізь.

​— Навіщо... — мій справжній голос звучить тихо, без жодних провінційних інтонацій. — Навіщо ви збрехали королю?

​Крістіан зупиняється за крок від мене. На його губах з'являється ледь помітна, хижа посмішка. Він явно насолоджується моєю напругою, тим, як кожен мій м'яз готовий до смертельного кидка, попри пишні рожеві рюші на шиї.

​— По-перше, щоб мій брат не помер від розпачу, дізнавшись, яка гадюка ледь не заповзла до його ліжка, — Крістіан нахиляється ближче, вдихаючи запах моєї аури, яка зараз пахне чистою, концентрованою загрозою. — А по-друге... ти занадто цінна іграшка, щоб віддавати тебе катам Радників. Вони просто зламають тобі шию. А я люблю розумні ігри.

​Він повертається до столу, сідає в глибоке крісло і недбало вказує мені на стілець навпроти.

​— Сідай. Нам треба обговорити умови твоєї нової посади при дворі.

​— Посади? — я залишаюся стояти, підозріло мружачись. Цей чоловік веде якусь власну, глибоку й смертельну гру, і я для нього — лише пішак.

​— Офіційно для Едварда ти залишаєшся його фавориткою, чарівною та незграбною леді Ітелією, — спокійно каже Крістіан, перебираючи якісь папери. — Але для мене... від сьогодні ти стаєш моїм особистим інформатором. Відбір наречених — це ідеальне кубло для змовників. Батьки цих дівчат сплять і бачать, як посунути мого брата з трону, а самі леді вночі шепочуться про речі, які не призначені для чужих вух. Ти житимеш серед них. Ти слухатимеш їхні настрої, збиратимеш плітки, фіксуватимеш кожен підозрілий погляд і приноситимеш звіти мені. Особисто. Кожного вечора.

​Я застигаю, намагаючись переварити його слова. Особистий інформатор? Це його офіційний привід бути поруч зі мною і викликати мене до свого кабінету в будь-який час, не викликаючи підозр у короля чи придворних.

​— А якщо я відмовлюся? — запитую прямо, дивлячись у його темні очі.

​Крістіан повільно піднімає голову. Його погляд стає гострим, як лезо клинка, а тіні в кутках кабінету загрозливо піднімаються вгору.

​— Тоді прямо з цього кабінету ти вирушиш на ешафот, — тихо, без жодних емоцій вимовляє він. — І повернення до твого ляльковода, ким би він не був, стане неможливим. Вибирай, пташко. Смерть зараз... чи життя за моїми правилами.

​Я дивлюся на нього і розумію, що опинилася в капкан, з якого немає виходу. Він не знає моїх справжніх замовників і не знає, що моя мета — «Серце Рози», але він дав мені ідеальне прикриття. Тепер я маю легальний доступ до Тіньового принца та інформації палацу. Це смертельно небезпечно, але це мій єдиний шанс продовжити місію.

​Роблю глибокий вдих, змушуючи себе розслабити плечі. Моє обличчя знову стає непроникною маскою бойового мага.

​— Я згодна, Ваша Високосте, — сухо відповідаю я. — Я збиратиму для вас плітки наречених.

​Крістіан підводиться, підходить до мене впритул і знову перехоплює моє ліве зап'ястя. Його пальці торкаються опіку, і через цей дотик у моє тіло проникає заспокійлива прохолода його магії — він знову приглушує мій біль, тавруючи мене своєю силою. Наш магічний резонанс миттєво спалахує під шкірою гарячою хвилею, змушуючи моє серце зробити шалений кульбіт.

​— Розумна дівчинка, — шепоче він мені прямо в губи, і в його очах горить дикий, одержимий азарт мисливця. — Чекаю на твій перший звіт завтра ввечері. І пам'ятай, Ітеліє... якщо ти спробуєш збрехати мені бодай у єдиному слові — мій ніж більше не здригнеться.

​Він відпускає мою руку й указує на двері. Я розвертаюся і вихожу з кабінету, відчуваючи, як його важкий погляд проводжає мене до самих дверей. Клубок затягнувся. Я стала шпигункою власного ката, але ця гра лише починається.