Глава 6. Перше випробування та «Увага Короля»

Ранкове сонце заливає королівський звіринець яскравим, майже сліпучим світлом, але мені не до краси. Моє ліве зап'ястя під широким мереживним браслетом сукні все ще злегка пече — нагадування про нічний ніж Тіньового принца. Я майже не спала, прокручуючи в голові його слова. «Я стежу за тобою». Він знає, що я шпигунка. Він забрав мою хустинку. Але чомусь дозволяє мені залишатися тут, везучи свою власну таємну гру.

— Леді Ітеліє, ви так зблідли, — щебече поруч одна з учасниць, поправляючи пишні жовті оборки на своїх рукавах. — Боїтеся?

— О так, неймовірно... — тихо відповідаю я, змушуючи свої губи тремтіти.

Перше офіційне випробування відбору — приборкання магічних істот. Королівський звіринець наповнений рідкісними тваринами, чия магія реагує на емоційний стан людини. Завдання наречених — підійти до крилатого місячного барса, заспокоїти його своєю аурою та змусити прийняти частування з рук. Справжня леді Ітелія, яка за все життя не бачила нічого небезпечнішого за кімнатну левретку, мала б зомліти від одного погляду на цього хижака. І я планую зіграти саме це — з тріском провалити іспит, виставити себе слабкою боягузкою і злитися з натовпом фавориток.

На високій оглядовій трибуні, прикрашеній королівськими прапорами, сидить Едвард. Король у чудовому настрої, він усміхається дівчатам і приязно киває кожній. Праворуч від нього, немов монолітна статуя з чорного мармуру, стоїть Крістіан. Його руки схрещені на грудях, а важкий, проникливий погляд прикований виключно до мене. Я фізично відчуваю цей тиск. Він чекає на мій прокол.

— Леді Кларісса фон Дюран! — оголошує розпорядник.

Витончена брюнетка впевнено крокує до вольєра. Місячний барс — розкішний звір із шерстю кольору срібла та очима, що світяться чистим магічним неоном — ліниво потягується. Кларісса розгортає тонку, солодку ауру заспокоєння. Барс тихо муркоче, дозволяючи погладити себе по голові, і забирає шматочок магічного м'яса. Трибуни вибухають аплодисментами. Король задоволено посміхається.

— Леді Ітелія Вандербург! — лунає моє вигадане ім'я.

Роблю глибокий вдих, вмикаю режим паніки і, дріботячи спідницями, підходжу до вольєра. Мої пальці, що тримають тарілочку зі смаколиком, показово тремтять. Барс підводить голову, його ніздрі розширюються. Він відчуває запах мого страху? Ні, він відчуває запах моєї справжньої, придушеної бойової магії — магії хижака, яка спить під рожевим шовком. Звір раптом глухо і небезпечно ричить, підводячись на лапи.

«Ідеально, — думаю я. — Зараз я закричу, впущу тарілку і втечу».

Я вже збираюся втілити свій план у життя, як раптом з сусіднього закритого вольєра лунає дикий, оглушливий тріск. Охоронці кричать. Залізна решітка злітає з петель під ударом масивного тіла. Це вогняна мантикора — величезний левоподібний монстр із хвостом скорпіона, якого, схоже, розлютила надмірна кількість чужих магічних аур навколо.

Тварина в дикому люті кидається вперед — прямо на леді Кларіссу, яка від шоку застигла посеред майданчика, закривши обличчя руками. Охоронці просто не встигають зреагувати. Ще секунда — і монстр розірве дівчину навпіл.

Мої бойові рефлекси діють швидше, ніж раціональний розум. Роками мене вчили одного: якщо бачиш ворога — захищай цивільних і бий першою.

До біса всі маски!

В один стрімкий, блискавичний стрибок я опиняюся перед Кларіссою. Мої пальці автоматично складаються в бойовий жест, вивільняючи крихітну, але неймовірно щільну частку мого багряно-золотого резерву. Я не б'ю мантикору на ураження — це видало б мене повністю. Замість цього я виставляю перед нами невидимий, жорсткий, як алмаз, стихійний щит відштовхування.

Бум!

Мантикора з усього розгону врізається в мій повітряний бар'єр. Пролунав глухий удар, звіра відкидає назад на кілька метрів, він спантеличено трусить головою і голосно скавулить.

У ту ж секунду я згадую, де перебуваю. Жах від власного проколу прошиває мене наскрізь. Я миттєво гашу магію, падаю на коліна прямо поруч із Кларіссою, хапаю її за плечі й починаю істерично верещати на весь звіринець:

— О Боже! О Божечко! Воно хотіло нас з'їсти! Допоможіть! Чиста випадковість! Я просто махнула руками від страху, я не хотіла! Потвора сама об щось вдарилася! Ой, мені млосно!

Гвардійці нарешті скручують мантикору магічними сітками. Навколо панує хаос, але з трибуни вже біжить сам король. Едвард відштовхує охорону, його обличчя бліде, а в очах горить щире, глибоке хвилювання.

Він опускається на коліна прямо переді мною в пил, абсолютно ігноруючи свій розкішний королівський одяг, і бере мої тремтячі долоні у свої. Його пальці гарячі, і коли він торкається моєї шкіри, у повітрі між нами на коротку мить пролітає слабке золото-рожеве сяйво. Магія крові короля реагує на мене. Точніше, вона реагує на ім'я та образ «Ітелії» — наче якась прадавня сила в його жилах щойно впізнала свою долю. Едвард дивиться на мене з таким приголомшеним, благоговійним захватом, ніби побачив божество.

— Леді Ітеліє... — його голос здригається від емоцій. — Це було... неймовірно. Такий стихійний порив сміливості! Ви, така ніжна, крихка леді, без вагань закрили собою іншу дівчину! Ваша аура... вона просто дивовижна.

— Я... я просто дуже злякалася, Ваша Величносте, — лепечу я, намагаючись вирвати руки, але він стискає їх міцніше.

— Не применшуйте свій подвиг, — Едвард палко посміхається. Він зриває з мого куща золотисту королівську розу — символ його особистої прихильності — і вкладає мені в пальці. — Ви справжній скарб цього відбору, леді Ітеліє. І я офіційно прошу вас подарувати мені перший танець на прийдешньому балу.

Дівчата навколо бліднуть від заздрощів. Едвард щойно зробив свій перший чіткий вибір. Магічний зв'язок істинної пари, про який він мріяв, починає затягувати його в пастку мого чужого імені.

Я схиляю голову в подяці, серце калатає від страху, але я змушена підвести погляд на трибуну.

Там, біля перил, усе ще стоїть Крістіан. Він не спустився. Його обличчя здається висіченим із каменю, а очі спалахують такою холодною, лютою й темною силою, що повітря навколо нього буквально згущується. Його тіні на трибуні стають довгими, гострими, як піки, і вони тремтять від ледь стримуваного гніву. Принц бачив мій бойовий щит. Він зрозумів усе від першої до останньої секунди. І те, як його брат зараз тримає мене за руки, викликає в Тіньовому принці справжній, неконтрольований вибух… ревнощів? Хоча ні, з чого б це йому мене ревнувати? Злості? Гніву?