Глава 4. Перший крок до Скарбниці

Ніч приносить омріяне полегшення. Змиваючи з обличчя щільний шар пудри та ненависну рожеву помаду, я відчуваю, як разом із ними змивається фальшива маска леді Ітелії.

Замість багатошарового шовкового криноліну я нарешті одягаю свій звичний одяг — облягаючий чорний костюм із тонкої, але міцної шкіри гірських ящерів. Він не сковує рухів, не шелестить і ідеально підходить для того, щоб злитися з нічними тінями палацу. Намацую на поясі два тонких металевих штирі для зламу магічних замків. Навіть без клинка, який у мене відібрав барон Вандербург, я знову відчуваю себе собою. Бойовим магом. Зброєю.

Вислизаю з покоїв крізь прочинене вікно, чіпляючись пальцями за виступи білого каменю. Мені потрібно розвідати шлях до закритого крила, де, за словами барона, зберігається «Серце Рози».

Палац уночі здається вимерлим, але це враження оманливе. Я рухаюся вздовж високих галерей, розгортаючи навколо себе тонку сітку скануючих заклять. Навчання в академії навчило мене обходити стандартні пастки, але контури безпеки Небесного Замку виявляються куди складнішими, ніж я очікувала. Вони сплетені не з сухої стихійної магії, а з живої, пульсуючої сили Тіней. Древній захист реагує на найменше коливання повітря. Двічі мені доводиться буквально втискатися в кам’яні барельєфи, затамувавши подих, бо повз мене проносяться невидимі магічні пошукові імпульси.

Пробираюся до повороту, який, за моїми розрахунками, веде до переходу в закриту вежу. Але варто мені зробити крок на широку галерею, як мої бойові рефлекси кричать про небезпеку.

Попереду, за важкими арками, лунає ледь чутний, синхронний крок закованих у броню нічних гвардійців. Королівський патруль. І вони йдуть саме сюди.

Швидко озираюся. Коридор занадто відкритий, сховатися ніде, а назад повернутися я вже не встигну — залізне брязкання обладунків стає все ближчим. Єдиний порятунок — глибока архітектурна ніша праворуч від мене, завішена важким темним оксамитом портьєри.

В один безшумний стрибок я опиняюся всередині ніші, притискаюся спиною до холодної стіни і повністю гашу свій магічний резерв. Перетворююся на камінь. На порожнечу.

Кроки гвардійців лунають зовсім поруч, повз щілину в тканині миготять відблиски їхніх магічних ліхтарів. Серце калатає в грудях, як божевільне, але я тримаю дихання під повним контролем. Патруль проходить мимо. Я вже збираюся полегшено видихнути, як раптом з іншого боку галереї лунає ще один крок.

Він одиночний, тихий, майже невагомий. Так ходить лише той, хто сам звик полювати в темряві.

Тканина портьєри різко здригається, і хтось стрімко, як хижак, вривається в мою нішу, рятуючись від світла ліхтарів патруля, що повертається.

Я не встигаю навіть виставити блок. Свідомість фіксує лише високий, широкий чоловічий силует, перш ніж міцне, гаряче тіло буквально вдавлює мене в кам’яну стіну. Мої руки виявляються притиснутими до моїх же грудей, а до горла миттєво притискається щось холодне, тонке й смертоносне. Лезо ножа.

— Тсс, — розтинає темряву тихий, небезпечний шепіт над моїм вухом. — Один звук — і я переріжу тобі артерію, шпигуне.

Мій подих переривається. Цей голос. Цей запах озону, дорогого тютюну та нічної прохолоди.

Крістіан.

Він не впізнає мене. В темноті ніші, без моєї рожевої сукні та з розпущеним волоссям, я для нього — просто нічний загарбник, який проник у палац. Лезо його ножа злегка вдавлюється в шкіру на моїй шиї, і я відчуваю, як по тілу пробігає тонка цівка гарячої крові.

Але найстрашніше — це не ніж. Найстрашніше те, що наше інтимне, занадто близьке перебування в цій тісній ніші знову запускає ту саму бісівщину, що й у тронній залі. Його масивне, треноване тіло притиснуте до мого так щільно, що я відчуваю кожен рух його м’язів, шалений стукіт його серця і жар, який походить від його шкіри.

Моя прихована бойова магія всередині миттєво відгукується на його близькість, спалахуючи гарячими іскрами під шкірою. Його тіні, які заповнюють нішу, замість того, щоб задушити мене, починають лагідно лащитися до моїх ніг, проникаючи під тканину костюма.

Я задихаюся — від страху, від близькості ножа і від цього божевільного, солодкого магічного тиску, який паралізує мою волю.

Крістіан надто близько. Його обличчя за сантиметр від мого, я відчуваю його гаряче дихання на своїх губах. У напівтемряві його очі спалахують хижим, темним вогнем. Він завмирає. Нож у його руці на мить здригається, бо він теж відчуває цей магічний вибух між нами. Він починає розуміти, що шпигун, якого він притиснув до стіни, викликає в його тілі зовсім не професійну лють.

Я дивлюся прямо в його темні очі й розумію: один невірний рух, і він або вб’є мене, або дізнається правду, яка зруйнує все.