Глава 3. Очі в очі з Тіньовим принцом

Крістіан

Тронна зала Небесного Замку задихається від розкоші, фальшу та занадто солодких парфумів. Мій брат, король Едвард, сидить на золоченому троні й сяє своєю фірмовою, бездоганною усмішкою. Він щиро насолоджується моментом. Для нього цей відбір — романтична казка, пошук тієї єдиної, чия магія крові ідеально відгукнеться на його власну.

Поверхневий, закоханий у життя ідеаліст. Мій повний антипод.

Я стою за три кроки праворуч і трохи позаду нього, напівприхований важкою оксамитовою портьєрою. Моє місце — в тіні. Мій обов’язок — бачити бруд там, де Едвард бачить золото. І зазвичай мені вистачає одного погляду на ауру чергової шляхетної леді, щоб зрозуміти всі її дрібні, користолюбні таємниці.

Але зараз мої думки зайняті лише однією дівчиною.

Тіні під моїми ногами незадоволено ворушаться, передаючи мені відлуння моєї власної напруги. Година тому на пропускному пункті стався інцидент. Елітна бойова магія багряно-золотого відтінку рознесла вщент «Око Істини». Командир гвардії списав усе на брак артефакту та істерику слабкої дівчини, але мене не обманути. Я бачив цей колір на полі бою. Я знаю, як звучить вибух розгорнутого стихійного контуру під час штурму.

Чому я не наказав її схопити?

Тому що за секунду до вибуху кристал випустив темний магічний імпульс сумісності. Вона — не просто шпигунка чи вбивця. Її сила якимось дивним, майже неможливим чином пов’язана з контурами безпеки нашої династії. Якщо я кину її до в’язниці, Едвард і Рада вимагатимуть негайної страти. Справжні замовники залишаться в тіні, а таємниця її аури помре разом із нею. 

Ні. Я маю дізнатися, хто виростив цього смертоносного звіра у тілі крихкої аристократки. Я дам їй час. Я дозволю цій грі розпочатися і буду спостерігати за кожним її кроком, поки вона не приведе мене до своїх замовників. 

— Леді Ітелія Вандербург! — гучно оголошує герольд.

Натовп придворних розступається. Офіційно — донька барона Вандербурга, розніжена провінціалка з низьким резервом.

Вона заходить до зали. Пишна рожева сукня, мережива, акуратні кучері — ідеальна обгортка для дурепи. Вона тримає очі опущеними, її плечі злегка тремтять, вдаючи переляк перед величчю трону. Але я дивлюся на її ходу. Вона намагається дріботіти, як вимагає етикет, але її крок занадто чіткий. Центр ваги зміщений так, ніби під цими шарами шовку ховаються не м’які стегна, а готові до стрибка м’язи. Вона звикла носити штани та зброю, а не цей безглуздий кринолін.

Дівчина підходить до підніжжя трону, щоб схилитися в низькому реверансі перед моїм братом.

Едвард подається вперед, на його обличчі розквітає найпривітніша з його усмішок.

— Вітаємо в Небесному Замку, леді Ітеліє, — м’яко вимовляє він. — Сподіваюся, прикре непорозуміння біля воріт не сильно вас налякало?

Вона починає опускатися у поклоні, збираючись щось відповісти, але її нога явно чіпляється за довгий поділ власної сукні. Фізика бойового мага вступає в конфлікт із законами придворної моди. Дівчина втрачає рівновагу і починає завалюватися вбік.

Для звичайного чоловіка це була б секунда. Для мене — зупинка часу.

Едвард навіть не встигає злякатися, як я роблю один стрімкий крок уперед, виходячи з тіні. Моя магія тіней на мить підштовхує мене, скорочуючи відстань. Перехоплюю її за талію за мить до того, як вона торкнеться підлоги.

Корсет під моїми пальцями жорсткий, але під ним я відчуваю сталеву міцність її тіла. Ніякого жиру, ніякої м’якості — чисті, натреновані м’язи бійця.

І в цей момент стається те, до чого я не був готовий.

Наш фізичний контакт викликає миттєвий, нищівний резонанс. Моя холодна магія тіней, яка зазвичай поглинає все навколо, раптом стикається з її прихованою, гарячою силою. Це не просто сумісність — це вибух. Наче іскра впала на сухий порох. Мою ауру прошиває дика, солодка хвиля тепла, а тіні навколо моїх ног буквально божеволіють, намагаючись перекинутися на її сукню, впізнати її, обійняти. Під моєю шкірою спалахує справжня пожежа.

Вона різко скидає голову від несподіванки, і наші погляди зустрічаються.

У неї дивовижні очі. В них немає страху. На якусь долю секунди з її обличчя злітає вся маска безпорадності. На мене дивиться хижак — небезпечний, зібраний, готовий перерізати мені горло прямо тут, якщо я зроблю зайвий рух. Її зіниці розширені, а пальці правої руки інстинктивно смикаються до мого пояса, туди, де зазвичай висить зброя.

Я міцніше стискаю її талію, притискаючи трохи ближче до себе, ніж дозволяє пристойність. Текстура її аури пахне грозою і розпеченою сталлю.

— Ви надто міцно стоїте на ногах для такої тендітної леді, Ітеліє, — сухо й тихо кидаю я їй прямо в обличчя, так, щоб почув лише вона.

Мій голос звучить низько, майже загрозливо. Я даю їй зрозуміти: я знаю твою ціну.

Цей момент триває лише мить, але для нас обох він стає точкою неповернення.

Дівчина згадує, де вона перебуває, і її трансформація відбувається миттєво. Це лякає і захоплює одночасно. Хижак ховається так глибоко, що я ледь вірю власним відчуттям. Вона вмикає режим «дурепи з віями».

Її очі миттєво округлюються, наповнюючись фальшивими сльозами. Вона починає часто-часто кліпати, дивлячись на мене з таким благоговійним і безглуздим жахом, наче побачила самого диявола.

— Ой, Ваша Високосте! — лепече вона тонким, тремтячим голоском, судорожно хапаючись за мої плечі. — Я... я така незграбна! Ці сукні... вони такі величезні, а я так хвилювалася перед зустріччю з королем! Мої ніжки зовсім мене не слухають... Дякую, що врятували мене від такої ганьби!

Вона дихає так часто, наче справді готова зомліти, і легенько відсторонюється, опускаючи голову в удаваній ніяковості.

— Крістіане, ти її налякав, — чую я позаду легкий сміх Едварда. Брат підводиться з трону й підходить до нас. — Твій похмурий вигляд здатний довести до сліз будь-яку красуню. Леді Ітеліє, не зважайте на мого брата, у нього просто занадто багато роботи з безпекою.